"Чорнобильський вітер по душах мете.
Чорнобильський пил на роки опадає,Годинник життя безупинно іде.... Лиш пам'ять, лиш пам'ять усе памятає. " О.Матушек
26 квітня 1986 року світ вразила одна з найстрашніших техногенних катастроф – аварія на 4-му енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. З того трагічного дня минуло вже 35 років. Пішли з житя тисячі людей, що допомагали в ліквідації наслідків вибуху... З
нашого села також допомагали в ліквідації наслідків вибуху
Опока
Євген Іванович
Скульський
Михайло Юліанович ( на жаль фото немає)
Схилімо
голови, запалімо свічку та згадаймо всіх у своїх молитвах….
Гучний вибух… І над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум’я.
Важко здригнувся блок, наче хотів вискочити із землі з підмурівкою.
Пронизливо, розлючено завили сирени. Згасло світло. Тріск, гуркіт, скрегіт металу, моторошний свист пари. Із зруйнованого реактора вихопився в нічне небо велетенський рухливий клубок пари, піднімався вгору і зростав, зростав, заступаючи місяць і зорі над станцією, над містом, над навколишніми селами, полями, лісом, річкою.
На розтрощеному вибухом даху плавився гудрон і скрапував на землю, наче чорні сльози цього многогрішного століття. З руїни реактора виривається в небо стовп зловіщого вогню, пари, уламків перекриття, блискучих труб, палаючих шматків графіту. Стовп стрімко, як фантастична ракета, піднімається в небо, освітлюючи корпуси атомної, річку з верболозами, з тихим багаттям рибалок на обох берегах, крайні будинки міста. Вогненний стовп завмирає на висоті півтора кілометра...
Трагедія ця, немов останнє нагадування усім нам. Чорнобиль вдарив по всьому людству, країні, по кожному з нас... Усім нам – як нагадування і заклик отямитися.
Настав час не озиратися на інших! Маємо почати кожен із себе. Годі уже показувати пальцем довкола, невпинно нарікаючи, що хтось палить, нищить, отруює, вирубує чи руйнує землю, на якій ми живемо. Годі безкарно плюндрувати красу наших гір, річок і озер. Ми плачемо за жертвами Чорнобиля, навіть не помічаючи, як відбираємо у себе чисте повітря і мальовничі береги!
Горе Чорнобиля вже сталося. Воно прогриміло страшно і гучно, щоби увесь світ на нашому прикладі побачив, як в одну мить місто може «зникнути», розвіяне невидимими хвилями смертельної радіації. Як одного дня кожен може втратити усе, що надбав за життя, і перетворитися на вимушеного переселенця ХХІ століття. А скільки ще таких «Чорнобилів» так само мовчазно-тихо «дрімають», мов рукотворні вулкани, які досі ще сплять. Чи не дочекаються й вони свого часу? Чи не повторимо ми цю смертельну помилку знову?
Змінилися часи, змінилися історичні обставини…
Але біль і тривога й досі у серці кожного з нас – реактор смерті не вщухає. Наслідки катастрофи й досі відчутні.
Неймовірною раною ятриться Чорнобиль для України. Це слово кожен сприймає з острахом і упередженням. Ми бачимо його крізь призму деформованого вибухом реактора, в дозах радіації…
Хай стане мир міцнішим у стократ,
Хай над землею чисте небо буде.
Чорнобиль – попередження, набат.
Його уроків людство не забуде.
Не дозволяймо забувати уроки історії! Пам’ятаймо, яку жорстоку відплату можемо отримати за своє недбальство! Не на словах любімо і бережімо красу Землі. Іншої домівки у нас немає Хай стане мир міцнішим у стократ,
Хай над землею чисте небо буде.
Чорнобиль – попередження, набат.
Його уроків людство не забуде.
Ми пам'ятаємо
На розтрощеному вибухом даху плавився гудрон і скрапував на землю, наче чорні сльози цього многогрішного століття. З руїни реактора виривається в небо стовп зловіщого вогню, пари, уламків перекриття, блискучих труб, палаючих шматків графіту. Стовп стрімко, як фантастична ракета, піднімається в небо, освітлюючи корпуси атомної, річку з верболозами, з тихим багаттям рибалок на обох берегах, крайні будинки міста. Вогненний стовп завмирає на висоті півтора кілометра... 
