ТАЛАНОВИТІ ОДНОСЕЛЬЧАНИ

Про роль «слабкої статі», самопожертву та виховання гідного покоління

«День» зустрівся з Катериною Білик, яка «підірвала» Інтернет фотографією з автоматом    (  матеріал    взято  із  газети  "День" Kiev. ua  за 23.01.2015р.   http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/pro-rol-slabkoyi-stati-samopozhertvu-ta-vyhovannya-gidnogo-pokolinnya  )

Село Млиниська, що неподалік Жидачева у Львівській області, ніколи не було осторонь національно-визвольної боротьби. Як під час воєн минулого століття  допомагали та йшли в Січові стрільці, УПА, так і тепер  люди жертвують гроші, їжу та одяг для українських бійців у зоні АТО, деякі уродженці села йдуть на фронт добровільно. Саме тут народилася Катерина Аполінарівна Білик — 68-річна жінка, фото з автоматом якої облетіли соцмережі та викликали бурхливу позитивну реакцію українців. «Хто дає гарантію, що окупанти й сюди не доберуться? — запитує пані Катерина. — Не дай Бог, мого сина чи онука поранено, і автомат лежить біля нього. Тепер для мене це не купа металу: дивлюсь у магазин — повний, раз — і ворога немає. Уже ця гадина не пройде».

Катерина Білик — не просто «бабця» з автоматом, як часто пишуть у соцмережах, а сильна духом українська жінка, яка в усіх ситуаціях зберігає гідність, має міцний характер та національні принципи. Разом із тим, вона чарівна, ніжна та турботлива господиня, яка смачно готує, доглядає господарство й виховує сотні дітей. Справжня леді.

УЧИТИСЬ  І ПРАЦЮВАТИ

Пані Катерина народилась у бідній сім’ї колгоспників, яка рахувала кожну копійку. Батько помер, коли вона закінчувала одинадцятий клас місцевої школи. «Я завжди хотіла бути вчителькою, але хвора матір відмовляла мене вступати до інституту, — пригадує жінка. — Ми не мали грошей навіть на дорогу, не мріючи вже про щось більше. Оскільки матір не годна була працювати, норму за маму виконувала я». Тоді 11-класниця сказала: «Мамо, не плачте, я буду вчитись і працювати». Так і було: до полудня дівчина була в школі — працювала розумово, і близько четвертої йшла сапати буряки — працювати фізично.

«Де ти будеш вступати, хто на тебе буде робити? Я не йду зичити, бо хто віддасть ті гроші?» — говорила мені мати», — розповідає про важкі часи Катерина Аполінарівна. Однак ніщо не могло тоді ще дівчинці стати перешкодою на шляху до мети — навіть гроші. Вона пішла до сусідки й позичила п’ять рублів, адже більше не могла, і поїхала здавати вступні екзамени в Дрогобицький педагогічний інститут імені І. Франка. Результат наполегливості — відмінні екзамени та вступ на фізико-математичний факультет.

«Я в житті дуже жалкую про одну ситуацію: не подякувала людині, яка допомогла мені з поселенням у гуртожиток на час екзаменів (десять днів), — засмучено дивиться у вікно пані Катерина. — Я стояла під гуртожитком цілий день, вечором до мене підійшла дівчинка й сказала: «Ну что торчишь тут уже целый день? Пошли со мной». Вона мене поселила до себе в кімнату, де їх жило четверо. Спали «валетом», а коли заходив комендант, я мала ховатися під ковдру. Вибору не було — я хотіла вчитись».

Оскільки хворій матері потрібен догляд, студентка перевелась на заочну форму та пішла працювати в школу — «фундаментувати» нове покоління, чим займається вже майже півстоліття, здійснивши таким чином свою мрію.

«МОЖУ ПОСТОЯТИ  ЗА ПОБРАТИМА»

Катерина Аполінарівна зауважила певну негативну тенденцію часів Незалежності, яку власноруч завдяки школі намагається виправляти. «Змалку ми повинні дитину привчати любові до Бога, рідної землі, мови, нашої пісні, — говорить вона. — Мені прикро те, що ми знаємо всіх радянських героїв-комсомольців, льотчиків, генералів, полковників, але не знаємо рідних українців, які віддали життя за нас».

Особливо багато українських героїв поклали життя в часи Другої світової війни. Саме тоді, за словами пані Катерини, було знищено цвіт нації, з якого залишилося лише коріння. «Сьогодні бачимо, що з цього коріння проросли чудові паростки — гнучкі, сміливі, які тягнулися до світла та знань. Вони не змогли змиритися з тою системою, тому вийшли на Майдан, — вийшов цвіт нації, який знову вирішили нищити», — говорить жінка.

Найважче сьогодні перенести Катерині Білик — це картину, як дідусь зустрічає мертве тіло онука та має його хоронити. В наших умовах, на її думку, жодна людина не має морального права бути байдужою. Тому військовий вишкіл у Жидачеві, звідки й розлетілося Інтернетом її фото, вона сприймала, як справжню війну. Адже навіть не відчувала, що в чоботах повно води, а куртка вся брудна. «Невже, якби до мене тепер зайшов якийсь диверсант, я б з ним собі ради не дала? Та не могла б руками, то зубами», — жестикулює жінка.

ЦЕ ФОТО ЗРОБИЛО КАТЕРИНУ БІЛИК ЗНАМЕНИТОЮ / ФОТО ТАРАСА ПЕНЯКА

Перше, що відчула Катерина Аполінарівна, взявши до рук зброю, — полегшення. «Я давно чекала й хотіла, щоб мене навчили цим користуватися. Розуміла: тепер, як ви, гади, прийдете на мою територію, дам відсіч. Я відчула, що можу гідно постояти за садочок, школу, які ми відбудували після війни, за свою землю. А найбільше — постояти за свого побратима», — говорить жінка.

Вона намагалася виконувати все на відмінно, щоб не підвести команду та заробити найбільше балів. У команді були одні чоловіки. Був і доволі кумедний момент. «Коли ви не «працюєте»,  зброя має бути направлена догори, а я тримала донизу, — з усмішкою пригадує тренування жінка. — Побачивши це, до мене хлопці кажуть: «Бабусю, а чого не догори?» А я кажу: «Там же Небесна Сотня є, по-перше, далі там мій чоловік дивиться, а ще ж Божі пташки літають. Ви хочете, щоб я туди ненароком вцілила?» Ці слова неабияк підняли настрій бійцям.

На думку вчительки, важливо, щоб держава була зацікавлена навчити своїх громадян військової дисципліни, а не чекала, щоб на нас зненацька нападали. «Тому такі великі втрати. Так ми будемо мати гідне покоління, що здатне захистити Україну. Вони не просто вчитимуться володіти зброєю, а, як мій онук — ще й вивчатимуть історію та наших героїв. Треба повернутися обличчям до будь-якої освіти», — говорить про прикру ситуацію пані Катерина.

НІКОЛИ НЕ ЗМУСЯТЬ  ВПАСТИ НА КОЛІНА

Катерина Аполінарівна вважає, що треба порушити питання щодо призову жінок на захист Батьківщини. «Жінки — багатогранні: вони і матері, й господині, й робітниці. Погляньте на Майдан, тоді жінки виконували все те, що й чоловіки, а часом навіть краще». Пані Катерина вважає, що жінка має роль захисниці: «Навіть материнський інстинкт тебе змушує стати в той ряд, де стоїть твоя дитина. А чи вона зі сходу, центру чи заходу, то немає значення — це все наші діти». За її словами, ідеальна жінка — це та, яка готує їсти, доглядає за собою та господарством, вчить дітей, але в той же час за потреби бере в руки зброю й стає на захист Батьківщини. «Окупант прийде, вб’є ваших рідних і побратимів, знищить все, і невже ти працюватимеш на того ворога? — розводить руками Катерина Білик. — Та ніколи такого не буде. Навіть якщо я буду мати сокиру чи вили, а він автомат, то я все рівно його знищу... хоча б замахнуся. Ніколи вони мене не змусять впасти на коліна. Як мені може бути миле життя, коли країна знищена, а рідні вбиті? Може, комусь це підходить, але не нашій нації».

«Наша проблема в тому, що маємо дуже багато байдужих людей. Подивіться на Францію — терористи вбили дванадцять людей, і всі вийшли на мітинг. А в нас терористи вбивають і вбивають українців, а ми? «Мені тепленько, дивлюся телевізор, лягла на диван — райське життя», — думають. Тоді терорист міркує: всі сидять по норах, значить, мене бояться, і я можу йти вперед», — каже пані Катерина.

Байдужість прослідковується й у нинішній владі, яка, не знаю, чи зробила висновки. Як каже Катерина Аполінарівна, ми сьогодні бачимо одні й ті ж обличчя: в міліції,  суді, в освіті ті ж сумнівні керівники закладів залишились. «Хіба влада не бачить, кого виховали на сході й чому? — риторично запитує пані Катерина. — Якби вчителі гідно виконували свою роль 23 роки, то хтось би вже не йшов стріляти в брата й не просив у Путіна зброї. Ми б виховали патріотів України».

За таку життєву позицію та рішучість «День», як і обіцяв, подарував Катерині Аполінарівні свою книжку — фотоальбом «Люди Майдану. Хроніка» з особистим підписом та подякою від головного редактора. «Без минулого ми не матимемо майбутнього. Цією книгою вчитиму своїх дітей у школі, щоб знали!» — відреагувала на це Катерина Білик.

Р.S. Розмова тривала майже п’ять годин. За цей час пані Катерина та її донька нагодували автора та фотокореспондента смачними стравами, зокрема бульйоном, голубцями, холодцем, пампухами, солодким та іншим. Вельми дякуємо та многая літа!

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львів — Млиниська — Львів

 "ПОДЯКА ЛИНЕ ДО НЕБЕС" (присвячено ювілею від дня народження отця РОМАНА ХАРКІВА)

 У Божій ласці, в святій любові дуже швидко минають дні людського життя.Ці дні бувають різними: у щасті, добрі та благодаті, гніві чи розчаруванні.А найкращі вони тоді, коли людська доброта не знає меж.

Надзвичайно  важливою сьогодні є постать духовного наставника, котрий повинен спрямовувати у правильне русло людські наміри і діла.Добра  порада і розрада, щирі слова духівника є тим лікарем, котрий рятує нас у шаленому вирі життя.Щирим  духовним наставником,утішителем і порадником, зразком для насдідування для усіх жителів сіл Млиниська та Смогів та сусідніх сіл є наш отець Роман  Харків.

Прихід о.Романа на парафію це великий подарунок долі для наших односельчан. Парафіяни  щасливі мати за свого  духівника  таку благородну людину. Кожне спілкування  з отцем залишає  глибокий  слід у  душі. Він  вміє  розрадити  страждаючого,вселити  надію  у  зневіреного, навернути  грішника. Змістовні  і  переконливі  проповіді  священника  спасають не одну  грішну  душу. Наш священник дуже благородна людина, він постійний  меценат та спонсор нашої бібліотеки, щомісяця він поповнює фонд книгозбірні новими  виданнями  та періодикою, його люблять та поважають всі жителі нашого та навколишніх сіл. 

Наш  наставник  є людиною  кришталево чистої  душі. Своїм  особистим прикладом він надихає нас  на  богоугодне  життя,а його  простота  і  щирість – взірець  для  всіх  нас. Всього, що зробив і  робить наш отець,не перелічити. У своїх  молитвах він  не  забуває нікого: молиться за дітей, за немічних і хворих,за  тих, хто   далеко від  свого дому, за нашу неньку Україну…

Наш  душпастир добрий, терпеливий, з  любов’ю  і  ласкою  ставиться  до  своїх  парафіян,а особливо до  дітей, і  всі  відповідають  йому  взаємністю. Ми  щиро вдячні  Господу  Богу  за  те,  що  дав  нам  такого  священника, який  докладає  багато  зусиль  і  знань,несучи  Божу  істину  до  наших  сердець. І сьогодні, в день Вашого ювілею бажаємо Вам,дорогий  о.Романе,   радості  від  духовної  праці. Нехай  промінь  Господнього  світла  провадить  Вас,отче, по  світлих  стежинах  Христового  виноградника, де  Ви  гідно  сієте  зерна  Божої  правди. Нехай  Господь  благословить  Вас   здоров’ям , щастям, на довгі  благословенні  літа ! Радіємо  сьогодні  разом  з  Вами  і  засилаємо  Вам  як  нашому  душпастирю  найщиріші  вітання  з  нагоди  вашого  ювілею.

В цей  прекрасний  день прагнемо Вас  привітати  і  від  щирого  серця  сказати, що   Великий   дар  Господь  Вам  зволив  дати – Пастерем  поставив   між  людьми. І  владу  дав, щоб  нам  гріхи  прощати. Нас  всіх  вчинити   Божими  дітьми. Ми  вклоняємось  Господу   низько  до ніг, і  просим  уклінно,  щоб  Він   Вас  беріг! Від  Бога -  многих  літ, у  радості  прожити… Низький  уклін  прийміть  від  нас,  бо  ми  всі  Ваші  діти.

вірш присвячений о.Роману Харківу ( автор Яцишин Н.В.)

Серед лісів українських

Є містечко одно

Соснівкою звемо його

Тут років 50 тому

Прийшло дитя у світ

І тішився цьому хлопчині

Весь  Харківих рід

Він зростав маленьким ангелятком

Розумним і щирим дитятком

У серці милосердя й Бога мав

Усім нужденним помагам

Тому й обрав собі дорогу

Служити людям всім і Богу

До нас в село його прислали

У нашій церкві щоб служив

І Боже слово в кожне серце

Своїми устами доносив

І потяглись до нього люди

Із нашого й навколишніх ще сіл

І де б з’явивсь отець Роман усюди

Він сіє зерна Божих діл

До себе молодь він скликає

Їм Боже слово прививає

І кожному пораду дружну

Дає в хвилину тяжку та сутужну

Зате всі люди отця поважають

І вже більше 20років                                                                                                                               Від себе не відпускають.             

ГОЛОС  ДУШІ  ЛЮДСЬКОЇ

 Великий  наш  народ і великі, прекрасні  його духовні  скарби;  серед  них  уже  віки  вечірньою  і  світанковою  зірницею  висіює, тривожить ,  бентежить  і  радує  серце  людей  українська поезія.

  ПОЕЗІЯ -  це   голос  душі людської. Бо немає  в  житті людини  нічого, що  вона обминула  б  своєю  увагою,  її   символічна  географія   не  знає  меж  і   кордонів. Завжди  у пам’яті  народу  Шевченкові  вишневі   сади, віще слово  Пророка.  А ось  уже і Каменяр  будить заснулих ударами   молота  і  гуркотом  каміння,  палають Досвітні  вогні  Лесі  Українки, сяє  світломузикою  світ Тичини,  у  Сосюри  він  чарує       солов’ їним  співом  і  акварельними   барвами,  дивиться на зорі у  Симоненка, химерною  архітектурою  вражає  у  Драча  і  дивує непохитністю  поетичний небокрай  у Стуса…

   А    скільки їх  ще,  великих  і малих,   відомих  і  невідкритих імен -  творців   КРАЇНИ  ПОЕЗІЯ.

    Поезія здатна  знаходити  відгук  в душах  інших, хвилювати  або   стискати  кулаки,  готуючись до  бою.  За  своє  життя, мабуть, кожен  із  нас  випробував  себе  у  ролі  поета,  письменника.  Адже,  це  люди  з  багатобарвним  сприйняттям  світу, з  очима,  відкритими  для  всього   прекрасного,  а  поезія  -  це  стан  нашої  душі.

Пропонуємо  Вашій  увазі   вірші  наших   земляків…. 

                  

                Іван  Войцехівський

                 Боже ! Подяку складаю  тобі,

                 Що довгі роки життя   дарував.

                 ..............................................

                 Сьогодні я  прошу,  благаю,

                 Мене, і  всіх  ближніх  прости.

                 Даруй  нам  життя  без печалі,

                 І усіх нас,Боже, благослови.

Народився   14   лютого 1927 року в с. Млиниськах,  Жидачівського   району ,  Львівської  області. В   даний   час   проживає    м. Новий   Розділ.

 БАТЬКІВЩИНА

Я лину до тебе, моя Україно,

З чужини у свій рідний край,

Бо люблю я свою Батьківщину,

Тільки Ти свого сина приймай.

З чужини я вернувся, як в Рай,

До землі, що мене  народила.

У закоханий  рідний свій  край,

І прошу, щоб  мене  ти  любила.

Твої  луки, ліси  і  поля

На чужині  все  снились  щоночі,

Та  все  кликала  рідна земля

І все  плакали  з  радощів  очі.

Чужина – немов  мачуха  зла,

Не пригорне дитя  й не зігріє,

Не притулить до свого  чола,

Не подарить  на  завтра надію.

Тож  прошу я Тебе, Україно,

Прийми сина у лоно  своє,

У ту землю, де завтра  спочину,

Де джерельце з-під  каменю б’є.

Пригорни до Батьківського серця,

Відверни  від чужої біди,

А за тебе, я ладен померти

І любитиму рідну завжди.

Я віддам Тобі Правду і Віру,

За майбутнє Вкраїно твоє.

І любитиму, аж до спочину

За Українське Слово Твоє !

1945р.

РОЗДУМИ   ПРО   ВІЙНУ

Мов  громи в грозовім небі

Загриміли  враз гармати.

Голоси кричать: Не треба !

За яку  вину  вмирати?

Покотився світом гомін  :

Як же ворога здолати ?

У степах скрізь чути стогін –

Мертві падають солдати.

Знов згорьована землиця

Кров’ю і слізьми  стікає.

Наче  сон кривавий сниться.

Люди рани  обмивають.

Земля стогне, земля плаче,

Під чужим залізом гнеться.

А «Орда»,як звір неначе

Із сходу на захід рветься.

Їй свого уже  замало –

Загребла б: і небо, й сонце,

Світ увесь перекопали б

Оці східні «миротворці».

Страхом землю  засіває.

Все «Орда» на  захід  пнеться,

Їй не жаль, що хтось вмирає –

Вона з того лиш сміється.

Милий Боже! Дай їм розум !

«Мудрецям тим нерозумним»,

Зупини кривавий задум

Східно–дикий і підступний.

1945р.

 ГОЛОДОМОР

Мамо! Хочу їсти!

Мамо! Де ти?

Не можу встати, ні сісти,

Ні голови вгору підвести.

Мамо… Чому не йдеш?

Я…Я…Тебе чекаю.

Чому до ліжка не підійдеш?

Мамо…Я  вмираю…

Розкинулось опухле тіло,

Притислось міцно до землі.

Востаннє щось прошепотіло,

У вічність тихо відійшло.

А мама все не йде, не йде…

Бідолашна біля лободи упала.

Думала синочку їжу принесе,

Але ні листочка вже не зірвала.

Свідомо лютий голод

Кати червоні принесли.

Нужду, страждання,холод,-

Усе їстівне забрали,замели.

Життя у селах вже завмерло,

А посіпаки йдуть і йдуть…

Шукають крихти хліба,зерно,

Усе, що знайдуть, заберуть.

Пухнуть… пухнуть люди.

Падають, вмирають  на очах,

Декотрі бродять неначе приблуди,

У них вже зникли надія і страх.

До ям везуть… везуть…

Мертвих, і  ще живих.

Зойку, крику вже не чуть,

Бо дух у тілі  вже затих.

Бреше  кремлівська верхівка,

Що голоду в Україні нема.

Спільнота європейська

Мовчить, неначе німа.

Живі свідки лишились,

Вони бачили той жах.

Як Україну голодом морили,

Правда полинула по світах.

Чесні люди! Діти і внуки!

Пам”ятаймо  про тих,

Що від голоду пішли навіки,

Кого замучили кати.

2008р.

ПАМ”ЯТІ    КОНОВАЛЬЦЯ

Прийшла вістка з Роттердама:

Коновальця вбито.

Для Вкраїни тяжка рана,

Плаче нарід сумовито.

По всій нашій Україні

Дзвони задзвонили:

Коли тіло на чужині

Клали до могили.

Спи,наш друже, командире,

У чужій країні.

Твоя  слава  не  загине

В нашій  Україні.

Ти боровся за свободу

Свойого  народу.

Ворог лютий злого роду

Вчинив підлу зраду.

Твоя справа не загине –

Повік буде жити.

Волі пісня тихо лине ,

Духа й волі не убити.

Прапор, піднятий тобою,

Будуть нести друзі.

Прийде плата за розбої

Катам по заслузі.

         МАМА

         ( уривок )

Любімо МАМУ серцем і душею,

Коли у неї ще тверда хода.

Любімо Маму, коли ми з  нею,

Коли біля нас Мами  нема.

Любімо, коли вона з нами,

Бережімо від горя й біди.

Згадуймо ніжними словами,

Коли Мама відійде у далекі світи.

І так завжди, і  безконечно

Пливуть у просторі і по землі.

Голосно, тихо і сердечно.

Мамо!Будь з нами завжди.

           

 ЗИМОНЬКА – ЗИМА

 ( уривки )

Добра моя зимонько-зима!

Ти буваєш лагідна й сердита,

Та коли давно тебе нема,

Я хочу із тобою говорити.

І знов летять сніжинки кришталеві–

Такі химерні і дивовижно–різні,

І іній осідає на старих деревах,-

Як та любов, що нам приходить пізно.

Ти–дивні візерунки на вікні,

Ти–тепла піч і добре слово тата,

Ти–добра пам'ять в милій стороні,

Ти–зустріч щира і,можливо,втрата.

-Дорога мені зимо-зима,

Ти тепер малосніжною стала,

І тепер коридорів нема,

Що ти нам до криниць торувала.

Та все ж.Мені мила й любима зима,

Про неї завше пишуть вірші й новели,

Хоч такою, як була-її вже нема,

Я люблю її сніжну й веселу.

2008р.

                    ОКСАНА   ДЯКІВ

 Спасибі, Боже,за те, що Ти є,

  За те, що твориш  це життя моє.

  Спасибі, Боже, за кожну хвилинку,

  За те, що слухаєш дорослого чи        дитинку…

  

Народилася 15 жовтня 1991р. в  с.Млиниськах, Жидачівського  району,  Львівської області   де  й   проживає   на   даний час.

 «Молитва до Бога»

О, Боже, за яку провину,

Терплю я муки ці страшні?

Страх охоплює мов дитину,

Сиджу і плачу в тишині.

Я знаю всі ми грішні,

І кожен день проходить так,

Ти – Цар Вселенної, горішній,

Я не забуду це ніяк.

Тому шукаю я усюди

Твоє обличчя, образ Твій,

Та ходять тільки грішні люди,

А не Ти – Охоронець мій.

Тож будь тим Охоронцем душі,

І направ мене на правильний шлях,

Розвій у ній всі міражі,

Бо я сама не розберусь ніяк.

Літо 2007 р.

 Матусі

Матусю моя, дорогенька,

навіщо кинула мене, рідненька

Пішла й не усміхнулася до мене,

навіщо Бог зробив це, нене ?

Сходило сонце день у день,

пташки співали нам пісень

а я, мов крапелька роси,

не знала де мені піти.

 Не знайшла я кращого містечка,

 ніж матусине крилечко,

 яке завжди прихистить,

 і від недолі захистить.

Тож бережіть ви своїх матерів,

щоб Бог забрать їх не хотів,

вони ж бо дали вам життя,

щоб відійти у небуття.

31.10.2007 р.

          Ти і я

 Я – промінь сонця на землі,

Я – струмочок посеред пустелі,

Я – те, що доля дала тобі

Тільки ти не закривай їй двері.

Ти – часточка в моїй душі,

Ти – ніжний подих заметілі,

Ти – крапелька життя у ній,

Єдиний привід в моїй цілі.

11.12.2007 р.

Паралелі

Ми  ніби  небо  і  земля,

Яким  вже  не зійтись  ніколи.

Ми  мов  Сонце  і  зоря,

Які  горять - а  потім  тануть.

Ми  мов   хмарка  й   потічок,

Які  біжать, бо  час  не зупинить.

Ми  паралелі  й  більш  ніхто,

Ти  зрозумій  це  хоч  на  мить.

26.12.2007р.

Принцеса кохання

Я хочу заглянути в твої очі,

знайти спалах гіркого кохання,

ті, що так полонили уста дівочі,

і принесли їм тільки страждання.

Я хочу заглянути в твою душу,

яка кригою знову окута,

тебе краще пізнати я мушу,

й розірвати, врешті-решт, ці пута.

Я розтоплю кригу в твоїй безодні,

я розірву вщент оті кайдани,

не віддам тебе зимі холодній,

а загою всі недуги й рани.

І коли закінчиться страждання,

я зніму із себе цей вінок терновий,

щоб показав ти істину кохання,

і на що заради мене ти готовий.

6.02.2008р.

Любовний синдром

Без тебе в’яну я, як квітка без дощу,

а як побачу тя, то зразу відцвіту.

Не позбавляй мене цього цвітіння,

вселися в подих, аромат, коріння.

Не дай окутись смутком і чеканням,

прийди і надихни на ніжність та бажання,

щоб аромат п’янкий оповив голову дурманом,

а наша пристрасть, щоб не стала обманом.

22.03.2008 р.

Фея-весна

Пробилось сонечко із хмар ласкаве,

немов дитинка тягнеться до мами,

і зайчики побігли у річки,

в зелені шати одягнулись смерічки.

Співають жайворонки й солов’ї,

шумними стали вже гаї.

Краплини вранішнього сонця

торкнулися мого віконця.

Адже розтанули вже береги,

струмками  сплили всі сніги,

а наше з вами завдання –

радіти цьому хоч щодня.

7.05.2008 р.

Безповоротний бумеранг

Життя моє – суцільна павутина,

неначе між кущів малина,

так непомітно падає додолу,

як промінь сонця в люту пору.

Холодний дощ приведе мене в тяму,

і в ту ж хвилину я згадаю маму,

яка ласкаво тулить і голубить,

яка мене завжди полюбить.

І в ту ж хвилину я вже розумію,

що це для мене тільки мрії,

бо матері вже не вернуть,

так само, як останню путь.

О, Боже, я б віддала усе,

щоб матусеньку побачити іще,

доторкнутись до її волосся,

так, щоб мені це не здалося.

Чому згрішили люди в Раю ?

Чому ? Ніхто цього не знає.

Тепер жили би рідні з нами,

а я – не втратила би мами.

Чому хороші люди нас покидають ?

Погані цього ж не відчувають !

Й кого цікавлять ці риторичні запитання ?

Для простого люду – велике це завдання.

Та я не побоюсь цього спитати в Бога !

Кого й яка чекає у житті дорога ?

Невже хорошим шлях до неба,

а безсоромним жити треба ?

5.09.2008 р.

Підсвідома залежність

Кумедна штука доля ця –

як нас за борт не викидала,

не стерла нас з землі лиця,

 в обійми все твої штовхала.

Та знала я, що це обман,

що цьому довго не бувати,

та в серці зародився ураган,

такого ж неможливо не кохати.

Потрапила я раз на ті граблі,

і повернулась в твої пута.

Життя – як шторм на кораблі,

а доля – наче Прометей закута.

Чому симпатія це завжди біль?

Чому близькість завжди розчарування?

Чому так тяжко досягнути ціль

таку бажану під назвою «кохання» ?

липень 2009 р.