КАРАНТИН! Проведімо час з користю! ЗНАЙОМСТВО З ЕЛЕКТРОННОЮ ВЕРСІЄЮ ОДНОГО З РОЗДІЛІВ КНИГИ "МІЙ КРАЙ-МОЯ ІСТОРІЯ ЖИВА"!!!

Дорогі друзі, односельчани, молодь села, вихідці, знайомі  вже підходить до завершального етапу  робота над книгою про історію нашого села " Мій край - моя історія жива". Пропонуємо Вам під час карантину  познайомитися та внести свої пропозиції  та корективи до книги. Сьогодні пропонуємо Вам ознайомитися з електоронною версією одного із розділів. (Так, планується друга частина книги, після 1939р. відповідальна Андрусишин О.М., перша - відповідальний історик, краєзнавець Василь Лаба, до 1939р.)   

 ЗМІСТ ( ІІ частина)

1. З історії села      

2.Природні умови с.Млиниська (Басараб Галина)                                                                              

3. Спогади односельчан про село (Кулик Марії, Скульської Галини,  Опока Розалії, Войцехівського Івана, Квік-Синишин Ірини, Шаваринської Антоніни, Стадника Василя )

4. Історія депортованих українців із теренів Польщі (1945-46рр., яких стали називати переселенцями в с.Млиниська   ( Швед Л.Й., Андрусишин О.)

5. Утворення колгоспу в селі

6. Млиниський консервний завод    (Кравець К.П.)

7. Млиниські дошкільні заклади

8. Школа

9. Духовне життя  села

10. Медицина

11. Культура  (народний дім, бібліотека, народні музики, урочиста розписка, хор села)

12. Пошта ( Белей С.М.)

13.Сучасні підприємства

13.1  Млин-Агра 

13.2 Основний  виробничий  підрозділ Компанії  Caps Group – ТзОВ «Торговий дім «Остов-Бардс».

14. УПА

15. Могила січових стрільців

16. Учасники війни

17. Визначні односельчани або односельчани про котрих потрібно пам’ятати(Вовчак І, Опока В.М., Опока С.Д, Опока Г.Г., та ін.)

18. Учасники АТО

19. Вічна пам'ять та слово про Данів Михайла Богдановича (позивний Ахім) – батальйон Донбас

20. Голос душі людської (поети-аматори)

21. Художники. Малярство

22. Вихідці

23. Спортивний калейдоскоп

24. Спогади та відгуки з-за кордону

25. Пісні, сценарії, вертепи старовини

 Звернення до влади

 Спонсори та  меценати ( Войцехівський І.Ф….- 200 гр.

Шаваринська А.Є – 200 доларів США

Капраль М.М.- 1000 грн.

Сьогодні ми пропонуємо Вам познайомитися з розділом :
3. Спогади односельчан про село (Кулик Марії, Скульської Галини,  Опока Розалії, Войцехівського Івана, Квік-Синишин Ірини, Шаваринської Антоніни, Василя Стадника)

Із спогадів Кулик-Філь Марії «Моє село, очима бабусі, тата, мами, моїми очима». Я думаю книжка про моє рідне село не повинна бути сухою хронікою, яку навіть ніхто не прочитавши поставить на поличку. Вона повинна бути цікавою.

І так моя бабуся, що пам’ятаю я з її розповідей. Вона згадувала польській фільварок, де вона працювала в наймах. Тепер від нього нічого не залишилося, це був двохповерховий будинок, біля нього було посаджено багато квітів, все було дуже красиво, чисто. Наші люди любили чистоту, хоч в хатах було бідно, але кожну суботу мазалась долівка, хату часто білили. Розказувала, яка чиста була вода в нашій р.Млинівці, це наша річечка, прали в подвір’ї  в ті часи це була велика рідкість.В нашому куточку криниця була тільки в сім’ї  Семкових, вони були на той час заможніми людьми, мали багато поля, тому як що ти брав у них воду, то за воду треба було відробити на полі. Річка була дійсно джерелом. Біля річки було чисто. А для дітей це взагалі був рай, діти мали де влітку розважатись тай за мого дитинства річка також була повноводною. В нас уявіть собі був не один пляж, а декілька, а мали вони назву – «перше широке», «друге широке», «трєтє широке». Нам не потрібно було ходити купатися на р.Дністер, такий бурхливий і небезпечний. Іноді я думаю, якби ми не перетворили нашу річку в болото, може у матерів нашого села було б менше сліз. А ще вона згадувала війну, другу світову війну, яку ми останнім часом хочемо викреслити з своєї історії.

Ось як вона розповідала:

« Ми і не знали, що вже під німцями, так і яка нам була різниця, ми завжди працювали, то на поляка, то на москаля, то на німця. А ось коли вони відступали, то було страшно, бомбили довго.У Семкових на грушці було опудало від ворон, а совєти думали, що снайпер, так з гармат стріляли і стріляли. Люди з села сховалися в млині, в підвалі. Я з дітьми пішла до Біликів ( тепер там живе Люба Іванівна, наш місцевий лікар) там була криївка, ми там сховались, в млині вже не було місця. А дідо нікуди з хати не йшов, він був хворий, казав що йому однаково. Так в хату нашу навіть осколок не попав, а коло нашої криївки впав снаряд, нас всіх присипало, моїй донечці Стефі, був тільки рік, вона й померла. Війна це завжди втрати.

Більше з її розповідей я нічого не пам’ятаю. Ні ще пам’ятаю, що вона не дуже любила «бандерівців» може це зараз неправильно писати, розповідати, але це так було.

«Вони нічого не робили, сиділи тільки в тому лісі і приходили тільки в село, щоб назбирати їсти, прийшли й до нас. Підняли твого діда з ліжка, а в нього був рак печінки, хворого привели під грушку наставили рушниці і кажуть розстріляєм за те, що не зготовив харчів, а я впала в ноги прошу, молюся кажу, що ж ви бачити дітей у нас двоє, а він хворий зовсім, що ж ви робите. Так би й розстріляли, але тут підійшов один, мудріший, каже, відпустіть хлопа, не бачите тут біда. Так і відпустили»- ось так оповідала мені бабуся.

Спогади моєї мами, це кулінарні спогади.

Вона завжди розказувала, як смачно колись готували, любила вона в дитинстві лемішку з кукурудзяної крупи, политою густим узваром.    «Посідаємо на вулиці, під плотом на свіжому повітрі, ввечері і їмо лемішку з узваром. Ой як було смачно.А ще колись завжди на обід готували в селі і перше, і друге, завжди варили борщ, або зупу, а на друге кашу. В селі тоді свиней рідко хто тримав, в основному птицю- кури, гуси. Цибулю не жарили а припікали прямо на блядах печі. В неділю, або по святах варили вареники, робили печеню з гуски в печі. Завиванці, пиріжки з маком, тістечка дріжджові на сметані пекли тільки на свята, для нас дітей це була велика радість.Одного разу моя мама малою пішла якось з бабцею до пана, і все як в тім оповіданні, яке читали в школі.У пана на столі стояли пиріжки, маму і пригостили, а потому кажуть бери іще один, звичайно дітей вчили бути скромними, мама відказалася. А потому каже стою і думаю, як ще раз попросять, вже не відкажуся, обов’язково візьму, але так більше ніхто й не запропонував.

Ще у нас квартирували перші дві вчительки школи, яку відкрили в нашому селі після війни. Вони були настоящими панночками, одягнуті красиво, по їхньому зовнішньому вигляді можна було зрозуміти, що це інтелігенція. Натерпілися вони тоді бідолашні, я тоді не розуміла, що коїться, мала була. Приходили ввечері до них в гості наші воїни УПА  і по черзі заходили в їхню кімнату, а на другий день вже приходили енкаведисти, вияснювати чи ведуть вони радянський спосіб життя, і чого вчать дітей, також по черзі заходили. Потому вони кудись ділися, я вже не пам’ятаю. Страшні були часи».

У моєї мами, тяжке було дитинство, тяжке життя, про це взагалі можна написати окрему книжку. Але люди тоді були дуже привітні, веселі, це в неї залишилось назавжди. [ роздуми та спогади про батька див. Розділ «Художники… Малярство»]   

                                                                                                                                          "цьоклі"

Як  згадує Галина Скульська, з розповідей Миколи Скульського 1913р.н.село Млиниська в сиву давнину було розташоване поблизу р.Дністер і невеличкого лісу Межилісся. Село згоріло, а залишилися тільки печі, тому ця територія і до сьогодні називається Печище.

Люди переселилися і перша хата була побудована на тому місці де в даний час проживає Калапач Михайло. Вулиця, котра прилягла до цієї хати, називалася Підхатки ( тепер вул.. Надбережна).

В селі функціонував  водяний млин. Але з появою електрики він почав працювати на електриці. Цей млин збудований жителями села з місцевого матеріалу. В Межиліссі в нас є прекрасний шутер, з нього виробляли там великі блоки (60×40), так звані «цьоклі» ( є фото). З цих цьоклів  і побудований млин…     

                                                                                                                                                                                                  Дяків Степан

Зі спогадів та розповідей Опока Розалії  с.Млиниська невеличке має 300номерів, половину переселених людей. В селі був костел  і церква старенька дерев’яна, але односельчани хотіли побудувати нову церкву із цегли. Коли вибили фундамент на церкву, тоді їм спало на думку, що то буде велика церква і своїми силами незможуть її збудувати і хотіли фундамент скоротити на менший. Але в селі знайшлись два братии Дяків Степан, та Дяків Йосиф,    які просили односельчан щоб фундамент залишили таким який він є,  що вони побудують одну із стін церкви за власні кошти. І  взяли вони своїх дві пари коней  їздили і глину копали і виготовляли з неї цеглу.                       

Розповідь про те як жили поляки з українцями в селі.

То було за польської влади. Українці в своєму селі немали ніякого права, нічим не могли користуватися. У центрі села був збудований великий будинок (тепер на цьому місці стоїть автобусна зупинка на Журавне). В цьому будинку знаходилися: сільська рада, молочарня, клуб, крамниця, читальня, кав’ярня. В неділю хлопці і дівчата поляки, винаймали музику і в клубі танцювали, а коли наші хлопці пішли до них на танці то вони виганяли із клубу. Наші українські жителі немогли на то дивитись і попросили хати в Дяків Степана, щоб відпустив на читальню де могли вивчати вистави і там виступали і наші односельчани. Проводили там вихідні дні. А для танців дівчата і хлопці винаймали хату у Дяків Йосифа, брати жили неподалік.

Розповіді за німецької влади

Коли в селі були німці, то односельчани не мали змоги собі змолоти на жорні муки, де в кого були жорна то ховали бо німці забирали. Коли прийшла неділя односельчани сім’ями йшли до церкви . Було часом німці окружили церкву і ловили дівчат і забирали їх на роботу до Німеччини. «Моя сестра – Дяків Анна  Йосифівна котра попала в німеччину мала 14 років, вона нерозуміла якої вона нації, німці сказали « ти русім », то вона помахала головою що так. Тоді дали її до такої старої німкині що вона її обходила і годувала свиней, а коли прийшов вечір то замикала її до такої кімнати що нікого там не було і нічого її неплатили. Їсти давали бульбу із лушпинею і кисле молоко. Одяг  мама висилала з України: фартух, свитер, спідниці ( це все було із ручної роботи, пряли і робили полотно, шили і висилали, бо нічого її там недавали. Працювала як рабиня і нікому пожалітись. А коли була вона вже старша, то везли її в ліс різати дерева і там вона розказала одному поляку як вона бідує. Він порадив, щоб батько   виробив документи, що вона українка. Тоді батько разом із священиком  Туреняком їздили в м.Дрогобич і виготовили документи. Аж після цього їй заплатили за всі роки і відносилися краще до неї.

За Німеччини важко було купити матеріал, одяг, тому мама пряла з  повісма пряжу, виробляла полотно і з того полотна шили спідниці, сорочки і так одягали родину. Одного разу купили моїй сестрі спідницю, дуже гарну. Одягала вона її дуже рідко по-святам.  Одного разу одягнувши в неділю до церкви по дорозі додому пішов дощ. Промокла спідниця (виявляється вона була із паперу), і прийшла сестра в сорочці додому.

Почалася ІІ світова війна, радянська влада виганяли німців з України, нашим односельчанам не було де ховатися від кулів, дехто викопав собі криївку.  Так як в центрі села був великий будинок (там де автобусна зупинка на смт.Журавне). Під тим будинком була велика півниця де могли заховатися односельчани від війни. Там могло заховатися 200осіб, а можливо і більше (жінки, діти, чоловіки старшого покоління, бо молодих не було, забрали на війну).

Одного разу коли німці втікали, переїздили дорогу і почули плач маленької дитини. В цей час в саму війну народився Андрейків Антін Йосипович. Це історична подія не тільки в житті односельчан але і в його житті. Тільки народившись, почули звук гармат. Мати на руках з сином почали тікати від гармат. Від сташних куль, звуків, вибухів мама й незауважила що син загубився по-дорозі. Прибігши до укритття, батьки дуже злякалися коли сина не було в мами на руках. Відразу кинувшись на допомогу рідній дитині, знайшли малого Антона в кропиві, який чекав батьківського тепла.. Радості не було меж…Але недовго… Почувши плач дитини німці попрямували туди.  Відкривши двері, відразу націлились стріляти по людях. Біля дверей стояв старенький чоловік, котрий вмів розмовляти німецькою. Він почав просити невбивати невинних людей, дітей. Почувши, що до них звертаються німецькою, німці дуже зраділи, вони поважали людей котрі говорили німецькою. Тому змилосердилися над односельчанами, жителями с. Млиниськ. Рятівником виявився Дяків Йосиф Олексійович, котрий знав три мови - англійську, німецьку, французьку.

При радянській владі,  напочатках було дуже важко. Обкладали людей податками, поле все забирали до колгоспу, вивозили на Сибір людей, хрести по дорогах валяли. Після війни залишились в селі одні жінки і діти. Багато односельчан загинуло на війні. Дітей потрібно годувати, напалити взимку.То з нашої частини села, котру називають «глиниці», жінки збиралися і ходили до лісу, котрий називався Гай по дрова, 2 км. Нарубавши дров, складали на плечі і додому. Це були такі жінки –Андрейків Текля, Гутковська Марія, Андрейків Анна, Свередюк Катерина, Олеськів Текля, Маслій Катерина та ін. Згодом, коли наш колгосп став багатішим то нашим людям стало краще жити. В селі не було клубу. Була школа з котрої часом зробили клуб. Почали сходитись односельчани, молодь, ставили вистави, танці. Приїхали українці котрих було переселено. Важко спочатку їм було. Але з часом все внормувалося. Тільки грошей не було де заробити, колгосп недуже багато платив. Багато жителів їхали в Східну Україну в Кіровоград, там колгоспи були багатішими. Важкий був час. Всі пішки ходили до м.Жидачева, мало хто мав велосипед. Там завод будували паперовий, теперішній Жидачівський комбінат. Ось такі були часи…

Зі спогадів Івана Фердинандовича Войцехівського, народився 14 лютого 1927року в селі Млиниська Жидачівського району в сім’ї бідних селян. Батько гарував по заробітках, отож мама сама виховувала четверо дітей.  - Адам, Іван, Ірина, Євстахій. Йдучи в поле, закривала їх у хаті. «Але  ми не сумували, влаштовували ігри й забави, вилазили на горище, співали пісні. Як от одного разу, б’ючи кулаком в уявний бубон, голосисто завели: « Ой, діна, діна, най жиє Україна, а Польща най здихає, бо ту права немає».  Польський «шандар», котрий проходив вулицею, почувши такі пісні, прийшов погрожувати матері. Вечорами ми-діти любили, обсівши маму, слухати її розповіді про князів Володимира, Святослава, Ярослава Мудрого, княгиню Ольгу, Тараса Шевченка, Лесю Українку. Мама була ерудованою жінкою знала мистецтво кравецької справи, була відомою куховаркою на весіллях, дуже любила квіти. Рік за роком діти підростали. Потрібно було йти в школу. В школі навчання проходило виключно на польській мові, і тільки дві години на тиждень на українській. Зранку була молитва «Отче наш» на польській мові. Один учень Бовдур Володимир не хотів молитись на польській мові, то вчитель підійшла зі злістю і вхопила за волосся. Довгий час він робив їй шкоду: то дверну ручку намаже фекаліями, то каміння накладе під двері.

Відносини між поляками і українцями були завжди напружені. Часто виникали сварки і бійки. Поляки уночі поб’ють камінням вікна, дахівку в читальні, а українці у відповідь зроблять те саме. Відтак арешти (звичайно тільки українців) побиття, тримання під вартою, а декому і тюрма.

Настав 1939р. Друга світова війна. До нас завітали непрохані гості, так звані «визволителі», і відразу почались арешти. Арештовували впершу чергу голів і заступників «Просвіти», свідомих українців. Ночами гримали у вікна, двері і забирали людей на будівництво аеродромів в с.Бережниця і с.Сидорівка. Господарів з кіньми і возами гнали возити шутер з рік Дністра і Свіча. За яку-небудь провину карали і грозили вивозити в Сибір. Почались масові арешти в селах і містах, вбивства.

Німецька армія стала стрімко наступати у глиб території СРСР. «Визволителі» стрімголов втікали, або здавались в полон. Німці почали наводити свої порядки. Так само як і попередні почали арешти серед свідомих і революційно налаштованих людей. Почалось масове вивезення людей на примусові роботи в Німеччину. З сім’ї Войцехівських забрали батька, старшого брата, а годом і Івана Фердинандовича. Івана завезли в село Штаїц. Господарі були добрими людьми, і тому до Івана сходились майже всі українці що були в цьому селі. Познайомились  з дівчатами котрі працювали на швейній фабриці, і організували дівочий хор, з яким успішно виступали. Дуже полюбляли розказувати вірша:

Ми славні діти України

Хоч нас валить журба.

Що ще лежать руїни,

Та ми вперед ідем раз, два.

Над нами сонце й небо синє,

І ділить нас від них імла,

Що протягнулась по долині,

Та ми вперед ідем раз, два.

Хоч громи б’ють, над нашим краєм,

Та думка-дума в нас живе.

Про воскресіння ми вже знаєм,

Тому вперед ідем раз, два.

Пожертви,  які збирали дівчата відправляли в український комітет допомоги біженцям з України.

Як не дивно, підневільні робітники у Німеччині почували себе вільно, приміром, кожен остабайтер мав свою окрему кімнату, і ніколи, господарі не посміли заглянути у його документи. Тоді як лише перетнули кордон, стали на рідну землю - і відчули себе невільниками, стали боятися. Прикордонники відразу забрали і спалили  газети, пісенник ( бо зверху був зображений тризуб). А добиралися до України більше місяця у битком набитих вагонах,і «визволителі» навіть кружки води не подали - доводилося, щоб не вмерти з голоду, і жебрати, і грабувати вагон із продукцією.

Після повернення додому  7 липня 1945р.- Іван Фердинандович відразу вступив у контакт з членами УПА- шкільним другом Степаном Дорончуком( псевдо «Залізний»), «Чайкою» з с. Голешів, «Круком», «Чумаком», «Гордієнком» з с.Смогів. «На горищі на клаптиках паперу з мішків від цементу писав відозви до односельців, а вночі з братом розклеювали їх на ставнях, дверях. Вступив в церковний хор, організував  вертеп, і вперше дійство Маланки».

Достименно виринають в пам’яті спогади про вбивство Яремків Івана  «Чумака» з села Смогів, бо це відбувалося на їхньому подвір’ї. «Вся наша родина лягла спати. Дехто вже спав. Нараз чуємо гарний спів (це був зимовий час). Мама каже, Іванку, «встань подивись хто-то  співає». Це були-Дяків Михайло і Опока Михайло. Вони відійшли трохи (з їх слів) і почали свистати, бо позаду йшли повстанці, а на зустріч на санях зустріли воєнних, а воєнні зрозуміли натяк, коней з саньми поставили на краєчку дороги, а самі залягли в ровах навпроти нашої  хати. Повстанці, котрі йшли зі Смогова (казали що вони гостювали у Смогові на весіллі і поверталися у наше село. Була з ними дівчина Пожарська Евгенія. Хлопці пустили її наперед, а самі стали на місток сусіда Форися. Євгенія зрозуміла обстановку і швиденько повернулася на подвір’я сусідів і заховалася в стодолі.. Повстанці зауважили щось не добре і не відважились йти далі, чекали сигналу від Євгенії,  цього не було. Було дуже місячно, все видно як на долоні.. «Чумак» почав бігти на сусідське подвір’я (огорожі тоді майже не було). І тут почулись автомати. Вогненні кулі летіли біля  самої загати і вікон. Через деякий час стукіт у двері, вікна і крик. «Давай світло і відчиняй!» Ми на ліжках дрожимо від страху. В хату входять декілька облавників. До стола підійшов напевнее старший по званню, висипав на стіл що було в сумці, і почав переглядати. Один з них каже: «не бойтесь, ми вашого вуйка убілі». Вбили «Чумака», а тіло забрали з собою.

З оповідей знаю,що два повстанці загинули у хаті Дяків Івана що на вулиці Широкій (згоріли у вогні). Облавники запальними кулями запалили будівлі які згорілии з повстанцями («Ворон» з с.Смогів, а другого непам’ятаю).  Бували випадки коли ми хлопці йшли компанією, голосно розмовляли або співали. Чуємо крик «ложись», ми з опачу лягали в болото або баюру води, і так декілька разів лягали і вставали а облавники реготали. Одного разу ми хлопці були в компанії з повстанцями на вул.Широкій, повсанці кажуть до нас: « Ану гайда в розвідку до центру села. Там частенько поза грабиною засідали облавники. Ми наближаємось краєчком вулиці до центру і чуємо звук з автоматів. Ми швиденько до повстанців, але вони вже знали. Багато різних було непередбачуваних ситуацій, багато переживань і крові. Одного разу пішла чутка селом, що у церкві в с.Смогів пролялась повстанська кров.У церкві переховувалились два останні повстанці в нашій окрузі. Станичний з села Смогів - Крихтюк, псевдо «Крук» і побратим з Голешева ( про нього нічого мені не відомо). Повстанець вбитий, а « Крук» арештований і засуджений. «На  наступний день мене,  Розендра і Пеняка Польонька голова колгоспу Вільшанецький з Чертіжа, бригадир Левандовський з Дубравки, і участковий , посадили нас на колгоспну повозку зпереду, а самі посідали ззаду і коли ми виїхали за село Смогів, вони поставили на наші плечі карабіни і почали стріляти. Це був жах. Потім відвезли нас до району в Журавне, в міліцію і заставили написати пояснення. Через три години нас відпустили…  Час минав. Гинули останні борці за волю України, а життя продовжувалось. Вірні сини і доньки України продовжували різними способами вести таємничу боротьбу проти видимих і невидимих ворогів України.

Cпогади  Ірини Миколаївни Синишин (Квік)

Моя бабуся, Квік-Дяків Ольга Степанівна, народилася в 1924р. в с.Млиниська, за часів, коли наша Галичина була під пануванням Речі Посполитої. Згадувала про життя за часів панування Польщі, про історію виникнення села, історичні події, громадське життя села, це все її розповідав її батько, а мій прадід Дяків Стефан Олексійович. Прадід  Дяків Стефан Олексійович народився в 1875р. в с. Млиниська, був корінним жителем села, а його батько Дяків Олекса- мій прапрадід, був заможною людиною і знав грамоту, тому і був обраний війтом села. На цій посаді він пробув 15 років. Дав освіту і своїм синам Стефану і Йосифу. Прадід Дяків Стефан був грамотним, знав дяківство, вмів читати по старослов’янськи. Він був людиною з активною релігійною і національною позицією.

Коли почалося будівництво нової церкви, прадід був дяком в церкві, а його рідний брат Дяків Йосиф паламарем. Разом із священиком і своїм братом їздили до Львова щоб виробити проект забудови нової церки. Їхали кіньми. Особливо бабуся завжди згадувала і гордилася тим, як її батько Дяків Стефан із братом Йосифом будували нову церкву. Вона розповідала, що як залили фундамент під нову церкву, громада захвилювалася, що церква виходить велика, а в них немає грошей на таку велику будову. Тоді прадід Стефан разом з братом Йосифом зголосилися, що одну  із стін церкви вони будуть тягнути своїм коштом. Вирішили, що громадою, в долині біля старої церкви будуть випікати цеглу. Дві пари наших коней, кожний день, працювали на будівництві церкви. 

Після одруження синів Стефана і Йосифа та дочки Софії, прапрадід Олекса продав землі біля своєї хати в центрі села, односельчанам на забудови їхніх домівок, а за виручені кошти придбав поле дальше від села, і розділив ними дітей.

Прадід Стефан Дяків одружився з моєю прабабусею Юлією Маслій 1884р.н. із с. Бережниця. Вона походила із заможної селянської родини. За неї її батьки дали непогане придане. Родина мого прадіда Стефана Дяків володіла 2 парами коней, молотарка, 9моргів орної землі, декілька моргів сінокосу. Бабуся Ольга показувала де були їхні землі і сінокоси.У мого прадіда Стефана народилися діти і треба було будувати собі свою хату, прикупити землі. Тому в прадіда Стефана і виникло рішення податися на заробітки до далекої Америки. Перед початком 1-Світової війни разом із батом Йосифом вирушили в далеку Америку.

Десять довгих років прабабуся Юлія з дітьми і свекром господарювала сама. Повернувшись з Америки, прадід Стефан, побудував великий будинок на місці старого саду. Будинок був на два входи із двома верендами, в самому центрі села (біля автобусної зупинки). Одну половину будинку віддав під народний дім «Просвіта»  та під читальню, так згадувала моя бабуся. В цій читальні «Просвіта» художня самодіяльність села ставили вистави українських класиків «Наталка Полтавка», «Наймичка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці» і ін. Керував постановками односельчанин Данило Опока. Неординарна особистість: здібна талановита людина. Мав різноманітні музичні інструменти, музичні здібності, гарний голос «бас», добре грав на скрипці і був неперевершеним майстром столярної справи.

Головні ролі у виставах виконувала –Ганна Дорончук.Чарівний голос, колоритне сопрано рідкісного тембру. Коли співала арію «Наталки», то в залі була мертва тиша. Бабуся згадувала, що як виконував роль «Стецька» Данило Опока, то зал так сміявся, що шибки у вікнах дзвеніли, чуть не повилітали.

Бабуся Ольга згадувала: прадід Стефан вмів влучно говорити, вмів висловлюватись в письмовій формі, тому до нього приходили односельчани з різними проханнями; кому скаргу написати, іншим листа, а також вчив дяківства Андрейків Стефана, Скульського Миколу, свого зятя Василя Матвіїв. Збирались вони у нашій хаті, співали псалми, стихарі, кондаки, по тих книжках що були в прадіда Стефана. Вели розмови на політичні теми, читали газети, які прадід Стефан виписував. Моя бабуся Ольга уважно слухала і запам’ятовувала, тому також знала трішки дяківства.

Наука мого прадіда не пройшла даремено: Андрейків Стефан, Скульський Микола, Василь Матвіїв продовжили дяківську справу мого прадіда і були дяками в нашій церкві в різні періоди.

Пригадую ще, як бабуся розповідала, як наступив вересень 1939р. прийшли визволителі. Хату  на «постой» зайняли російські офіцери. Один із них оглянувши будинок, меблі виготовлені Данилом  Опокою сказав : «Ти кулак, тебя в Сибирь отправить», але прадід Стефан відповів: «За що в Сибір, я 10років в Америці своїми руками на все це заробляв».Увагу в будинку привертав розкішний високий «креденс», з дубових дощок, змайстрований Данилом Опокою, з елементами художнього оформлення, з різьбою і різноманітними фасками. Художнє оформлення спостерігалось і в інших виробах зроблених руками цього талановитого столяра. Це були найрізноманітніші витвори: столи, крісла, «бамбетлі».

В мого прадіда Стефана і прабабусі Юлії було семеро дітей. Вижило шестеро: три сина- Аполінар, який був сільським ковалем, Стефан,-котрого забрали в польську армію. Війну він зустрів у Польщі ще в 1939р. з Польщі він не повернувся на Україну, але дуже сумував за рідним краєм і часто приїзджав до села, до сестер. Помер у Польщі у віці 63р. Теодор подався у Варшаву, ще за польської влади. В роки війни не було від нього звісток. Тільки в 1960-ті роки прийшов від нього лист з Англії. Там він і помер у віці 54роки, так і непобачивши своєї Батьківщини. А три сестри – моя бабуся Ольга, її сестра Ганна і Анастасія жили в селі, працювали в колгоспі.  Мій прадід помер у 1947р., але залишив для нас, його нащадків, добру і світлу пам’ять про себе, як і його дочка Ольга, а моя бабуся. Вона передала мені любов до рідного краю, до української пісні. Бабуся знала багато стародавніх пісень, збирала і записувала їх, вміла висловлюватись, хоч мала 3 класи польської школи і 4 класи закінчувала вже за радянської влади.

Мої спогади про Млиниська ( Антоніна Шаваринська)

Село мого дитинства і чим дальше, тим більше золотистим пилком часу притрушені спогади. Вони рояться в голові, гудять бджолами, перебивають. З чого почати…

Була рання весна 1963 або 64-го, може й зима ще. Пам’ятаю, бо тоді я ходила до Смогова до школи, а то було лиш два роки. Прийшла новина, що у нашому селі закрили церкву і мого тата, о. Євгена Шаваринського, переносять на іншу парафію, до Підбужа, здається. Якось так сумно стало, ніби хто вмер. Люди приходили до нас до хати і радились, що робити. Врадили їхати до Москви шукати правди. «А як не пустять, а як заарештують?» Дехто радив розібратись до сорочки  і підштанників, аби знали, що ніде зброї не ховає. Білизна мала була бути біла, певно з поваги до ситуації! Поїхали двоє господарів: Іван Вовчак і п. Благий (не пригадую, на жаль, імені). Вони обидва воювали, були ветеранами війни, отже мали більше прав перед владою. Ну і були неабиякими сміливцями, щоби відважитись на таке і просто з села та поїхати до столиці! Поїхали, як і до кого добились в Москві - того не пам’ятаю, але добились. Пригадую, як прийшла телеграма: “Залишаєтесь Млиниськах правом служіння церкві. Єпископ Макарій.” Радість в селі було не передати словами!

Нам з братом Зенком було страшно цікаво такі речі слухати, то було, як жива казка чи кіно, тим більше в часи перед майже всім: телевізором, телефоном, а про інтернет ще самі його винахідники не догадувались. Електрику провели в село лиш пару років перед тим, то я тепер сміло можу хвалитись, що народилась в часи перед електрифікацією! Першу електричну праску прислав нам татів брат Антін з Торуня, з Польщі. Ізоляція на проводі плавилась від доторку гарячої праски і било струмом, але було багато краще, ніж старе “жиліско” на вугіллі. Було радіо, на батареях спочатку, з якимось заземленим дротом і в суху погоду треба було лити воду для поліпшення прийому. Вночі настроювали на короткі хвилі Голосу Америки чи Радіо Свободи, воно несамовито вило через глушення, але щось та й вдалось почути. Мені малій те виття нагадувало страшних вовків в заметах, що чигають на жертву. 

До нас все приходили люди і приносили новини. Тоді вже почали помаленьку з сибірів вертатись, то вечорами довго засиджувались, розказували, не боялись, вважали своїми. Чи відчували так, чи бачили, що нашу родину місцева влада потрохи утискала, що означало, що ніякої співпраці з ними в тата (на предмет стукацтва) не було. Утиски виражались в навіть в таких дріб’язкових речах, як обтрушування працівниками колгоспної контори всіх яблук і сливок в саду, чи вже досить відчутному підселенні сільради в половину хати. Воно не вивезення в сибіри, але відчувалось. 

Докладніше про батьків. Мій батько, Євген Олександр Шаваринський, син Івана і Розалії (з роду Вербенець), народився у тріскучі січневі морози далекого 1909-го року у старовинному м. Ярославі (з наголосом на “о”), заснованому князем Ярославом Мудрим, тепер Польща. З десяти братів і одної сестри вижило тільки п’ятеро. Йшла І Світова війна, зі всіма бідами та хворобами. Червінка (дизентерія) збирала свій смертельний укіс і моєму дідові вдалось врятувати решту дітей відваром дубової кори, яку хтось порадив пити. З дев’ятирічного віку малий Євген залишився напівсиротою, померла мама. Не знаю, від чого моя бабуся Розалія пішла зі світу ще досить молодою, але певно народження стількох дітей, тяжка праця та війна не додали до здоров’я. 

Оскільки Євген був здібним і мав охоту до навчання, то його послали вчитися в гімназію. Перед школою, розказував, щодня мав відвезти корову на пасовище, далеко, через усе місто. Дальше хотів продовжувати навчання у Ягеллонському університеті в Кракові, але при тодішній польській владі йому запропонували вибір: або переходить “на польське”, оскільки по прізвищу міг походити зі збіднілої шляхти, і тоді можливість навчатись та всякі сприяння молодому здібному полякові, або - як собі знаєш. При всьому бажанні навчатись, молодий Євген відчував себе українцем і не хотів бути “хрунем”, як тоді називали запроданців. Ще більшою іронією до того було, що його мама була полькою, але так було заведено, що у мішаних подружжях сини йшли за татовою національністю, а дочки за маминою. 

В ті часи, між двома війнами, єдиною можливістю для українця здобути хоч якусь освіту була Духовна семінарія. Найближча була у Перемишлі. Студентське життя було напівголодне, книжок для навчання було мало і вони друкували (в якийсь спосіб робили відбитки) з власних конспектів. До того ж, хоч перед тим українські священики були жонатими, єпископ Коциловський взяв курс на Рим і ввів обов’язковий целібат (безженність) для всіх майбутніх священиків. Хто хотів бути висвяченим - мусив згодитись. Забігаючи наперед і знаючи вже пізніше свого тата, і те, як він цінив родинне життя, яким люблячим та дбайливим татом і потім дідусем він був, то примусова безженність мусила бути для нього одним з тяжких ударів долі. Але, було - як було. Після висвячення послали його сотрудником (помічником пароха) у великі славні Кульчиці, потім вже самостійно був парохом у далеких гірських селах, одним з них був Дністрик, де ріка Дністер бере свій початок. Я народилась у с. Дубравка, тоді Журавненського району, а через рік, у 1954-му році ми переїхали у с. Млиниська, де тато жив і працював аж до смерті у 1981-му році.

Але як сталось, що безженний священик таки мав сім’ю? В житті багато-чого стається непердбачуваного. Після ІІ-ї Світової війни з приходом радянської влади (чи других совітів, як тоді казали), греко-католицька церква була ліквідована і встановлена православна. Всіх незгідних (непідписаних) священиків, а ними переважно були монахи, арештували та відправили у сибіри та гулаги. Мій батько казав, що йому навіть не треба було підписуватись на православ’я, то зробив за всіх декан по умовчуванню, а залишені священики вважали честю і обов’язком продовжувати служити у своїх парафіях, бо інакше церкви були б закриті. 

Моя мама. Оскільки був тато, то мала бути і мама. Юстина Марценюк народилась у липні 1913 або 1914-го років (в паспорті у неї був записаний помилково 1919-й), якраз перед початком І-ї Світової війни, в с.Дзвиняч на Тернопільщині, у родині Івана і Анастазії, з роду Костенюк. За розповідями, бабуся Анастасія ховалась з маленькою Юстинкою від солдатів по кукурудзах і страшно боялась, щоб дитина не заплакала. Так і врятувались. У їхній родині з восьми дітей вижило лиш троє. Але з приходом польської окупації українцям, хоч на своїй від діда-прадіда землі, жилося дуже тяжко. Селяни жили з землі, а за Польщі право купити її мали лиш поляки, так само, як і на продовження навчання і на державні посади. Дідо Іван продав хату, жінку з дітьми прийняла старенька бабуся за досмертний догляд, і купив білет на шифу (корабель) до Америки. На біду попав якраз на страйки і роботи не міг знайти. Вернувся додому і тоді ще раз поїхав, і знову невдача. Привіз додому пляшку меду і приказку: «Америка - багатий край, як не робиш - то здихай». Невдовзі й помер. Уявляю собі розпач мого дідуся, ще досить молодого, відважного, і готового працювати тяжко, як він розпачливо шукав і не міг знайти роботу у тому далекому чужому заокеанському світі! Чи лиш він один …

Мама вже у початковій школі проявила здібності та любов до навчання, навіть вміла добре пояснити і її запрошували до багатших учениць щось як репетиторкою, але як дівчина, в тодішні часи при всьому бажанні не змогла його продовжити. Хоч шкільні звичаї для дітей були не дуже привабливими, як розказувала, за неправильно написану букву били по долоні з розмаху палкою, аж відразу пруг червоний напухав, але жадоба знань перемагала. Добре, що часи міняються, до кращого! 

Щоб  вижити, бабуся з дітьми йшла працювати до пана в поле, на буряки чи тютюн, за малу плату на цілий день під палючим сонцем. Мама розказувала, що з восьми років працювала нарівні зі всіма, як від сонця та голоду крутилась голова, але не було ради. Попала була в лікарню в Заліщиках і там побачила цілком інший світ, де було прохолодно та чисто, було що їсти і найважніше - поважні монахині у білих очіпках були привітними та лагідними. Той новий світ так зачарував мою молоденьку маму, що вона рішилась йти пішки до Івано-Франківська (тодішнього Сталіславова), десь кілометрів з двісті, до монастиря українських Сестер Служебниць. 

Її прийняли, але не так просто бідній дівчині було стати Ісусовою нареченою! Треба було мати посаг і виправу, тобто 12-ть комплектів постільної та особистої білизни та якусь, вже не пам’ятаю, але немалу суму грошей. Тому залишилась у “кандидатках”, а насправді на роботі за їду та житло. Монастирський режим був суворим, вставали о п’ятій ранку, довгі молитви на колінах, праця в робітні, де в’язали на машинах светри, прибирання, приготування їди, і “упокорювання" при кожній нагоді. Розказувала, як один раз, не знаючи, дала лимонної кислоти до борщу і не зняла з вогню, борщ почорнів, покаранням було їсти обід на колінах. Потім вже пізніше була переведена в село, де настоятелькою була сестра Іннокентія (у світі Розалія Боднарчук), моя пізніша “бабця”. Там вони вели захоронку (садочок) для дітей і там життя було цікавішим та і взагалі кращим. Там вони пережили війну. Раз  якийсь вояка мало не розстріляв їх обох, але передумав і вистрілив у піч. 

А після того, як монастирі були розігнані владою, маму зі старенькою сестрою Іннокентією вигнали просто надвір. Якийсь час вони ночували в церкві на хорах, потім хтось в селі прийняв на комірне (на квартиру) до себе. Мама вже могла тоді почати нове життя і поступила на вчительку, але вже з порога завернула, бо шкода було лишити стареньку приятельку саму. В тім селі тато був парохом і вже, як православний священик, мав право одружуватись, то так вони і почали своє сімейне життя. Навіть сестра Іннокентія дораджувала, бо бачила тата добрим і лагідним,  а сама, хоч ціле життя прожила правдивою монахинею, таки розуміла, що молодим людям не є добре жити в самотності. От тому народилась у Дубравці я, а двома роками пізніше, вже у Млиниськах мій брат Зеновій. 

У Дубравці, де я народилась, не було навіть сполучення з районним центром  Журавном. Через ріку Свічу переправлялись чайкою, перевізник, видно, жив недалеко і з другого берега йому свистіли чи кричали. Електрики теж не було, як не було і у Млиниськах аж до 1959-го року. Як почали проводити, то або пускали дроти зверху по стіні, або довбали рівці, що було складніше, але тоді все було сховане. Зі стелі звисала проста лампочка на дроті, в стіні розетка - от і всі розкоші. Нам встановили ще одну лампочку над дверима надворі, то вже був люксус, як затемна вийти до стайні, до криниці чи виходка (туалету). Так-так, всьо було надворі. А перед тим світили керосиновою, чи як казали - нафтовою лямпою. Тато щодня газетою чистив “шкелко” від копоті, був ґніт і можна було підкручувати сильніше чи слабше. Нафту продавали раз в тиждень у склепі (магазині), з бочки надворі, нею ще поливали дрова для розпалу у печах. Зате, коли провели електрику, мені здавалось, що так ясно може бути лиш на небі! 

Так само в ті часи почали проводити електрику в церкву, тоді й вирішили її поштукатурити та помалювати. Я ще пригадую сліди куль на стінах, певно від минулої ІІ Світової війни. Техніку малювання довго обговорювали, приїздили різні майстри зі зразками узорів, також розпитували по сусідніх селах. Від фарб, розбавлених на яйцях, відмовились на користь олійних. Перед тим стіни були прості сіруваті і на них висіли образи в рамках, прикрашені восковими квітами чи вишиваним рушниками. То все познімали, встановили риштування аж доверху, почалася велика реконструкція. Довго і детально обговорювали колір завіси коло образа св. Миколая, щоб була червоно-пурпурова, але не зачервона, як “той” прапор. Імені художника, чи як казали, маляра, вже не пам’ятаю, був родом десь з Тернопільщини. Було дуже цікаво дивитись, як вирисовуються образи та узори на голих стінах, як надворі підігрівали оліфу, мішали фарбу, як то все незвично пахло і взагалі, все було незвичайне та небачене досі. Жив маляр, якщо не помиляюсь, у хаті Марушків, з кожної хати йому по черзі носили їсти. Закінчили роботу аж пізно восени, а тоді було осв’ячення на празник Зимового Миколая. Приїхало було багато священиків і люди тішилися та гордилися, що таке діло здужали. Тоді церква вперше “заплакала” - від великої кількості народу і холоду надворі під кінець відправи всередині стіни так сильно запотіли, що зі стелі почав падати дощ, і так було кожного разу взимі на великі свята. 

З проведенням електрики прийшло і радіо, “колгоспник” чи “брехунець”, як його називали. Так, люди вміють придумати влучну назву! Гучномовці встановили на стовпах біля колгоспної контори і зупинки автобуса в центрі села. Передачі починалися о 6-й ранку і закінчувались о дванадцятій ночі. Щогодини пікало і оголошувався час, а поміж тим новини, музика, переважно марші, пісні та класика, з незабутнім “Лускунчиком” Чайковсьокого перед Новим роком. Також передавали футбольні матчі, ними цікавилась та жваво обговорювала чоловіча половина села. 

  Іван Вовчак з синами

Також десь в ті роки міняли хрест і кріплення на куполі церкви. Коваль Іван Вовчак (той самий, що потім їздив до Москви, детальніше див. розділ «Визначні односельчани» …..є фото)     власноручно викував новий хрест і лазив аж на сам верх його укріпляти. Крім хреста треба було витягувати ще великий дубовий стовп для кріплення, все вручну і без ніякої підстраховки. Ніяких кранів, лиш шнури і шнурова драбина, і пару сміливців, ось і вся техніка. Всі дуже переживали, щоб обійшлося щасливо, і обійшлося. Потім ще малювали купол “срібною” фарбою, теж дуже небезпечна робота, і теж все щасливо закінчилось. 

 Івана Вовчака я пам’ятаю добре, бо він ще був церковним касієром і часто до нас приходив. Любив повторяти: “Я чужого не хочу, але й свого не дам!” Про “не дам” - малося на увазі силою, бо люди в селі були щедрі та гостинні. Раз коло ферми на колгоспі був грім вдарив у дерево і Іван Вовчак вилазив його гасити пожежним шлангом. Був фронтовиком і мав поранення в руку, але попри то працював ковалем та був охочим до всякої небезпечної роботи, як і до сміху та жартів. На весіллях показував різні смішні штучки з “скрипкою” чи виходив замість молодої з картопляними зубами і марлею на голові. 

Бували у селі й нещасливі випадки, один з них - коні забили свого господаря Олексу Когута. Вже не знаю, як то сталося і чому, але всі дуже жалували, його в селі шанували, на похорон зійшлося багато людей. Пам’ятаю їхню чистеньку хату під стріхою з глиняною долівкою, піччю, образами над столом, мисником під стіною і килимком з лебедями над ліжком. І криницю з журавлем, і малини, що нас з братом Зенком ними щедро вгощали. Йти на малини до “цьоці Когутихи” - було як свято! 

Нас малих, звично, не пускали в село, але як при нагоді посилали - то було так цікаво! Оброслі вербами, вільхами, бузками і навіть пахучим жасмином стежки, дерев’яні кладки над річкою Млинівкою, чепурні побілені хати, і великий порядок та чистота всередині! Дотепер дивуюся, як в таких малих приміщеннях, без водопроводу, люди вміли так гарно підтримувати порядок! Було прийнято весною, перед Великоднем, білити всередині і знадвору. Білили підсиненим вапном, просяною щіткою. Кожна хата мала свій ясніший чи темніший відтінок, внизу пасок з глини чи сажі. Деякі були шальовані (оббиті дошками). Муровані з цегли, блоків чи шлаку - то вже пізніша мода. 

Багато жінок кохалися в квітах, в зільниках з весни і до приморозків красувалися півонії, ружі, ґеорґінії, чорнобривці, айстри. Хоч рядочок попри паркан, але щось цвіло і тішило око! І то при тяжкій роботі в колгоспі, на власному городі, коло корови, свині та курей-гусей чи навіть індиків. На городах буйно цвіли рядочками маки і тичені квасолі, гарбузи, огірки, кріп, петрушка, цибуля та часник. Ще навіть пригадую високі розкішні коноплі, їхні стебла потім закопували у річне болото, далі тверде волокно вибивали терлицями і залишалося шовковисте повісмо. Полотен з нього тоді вже, звісно, не робили, але плели шнури. Про ніяке інше примінення конопель ніхто й не думав. З дерев росли вишні, черешні, яблуньки, грушки та сливки. У нас, на “приборстві”, росли величезні, столітні певно, каштан, липи та груші-дички, і вже молодші акації. Церква обсаджена була грабами, а став і ріка Млинівка вільхами та вербами. Мій тато любив верби і тішився, як дістав де новий сорт, вони легко приймалися - запхати прутик в землю - і росте, навіть колики на загороду проростали! Були старі розлогі і дуплясті, плакучі, стрункі сріблясті та малі кущисті, з яких плели кошики. Ще був великий яблуневий сад, різних-прерізних сортів, посаджений, за розповідями, священиком Торуняком, як не помиляюся. Коли яблуні цвіли і гули бджоли, а під ними молода трава і жовтенькі сліпаки (кульбаби), і рядки пахучих нарцисів в городці, то якби не контрольні та екзамени в школі, можна би вважати раєм на світі! Звідти, з тих часів, може з двохрічного віку, почалася моя велика та незрадлива любов до рослин та всього живого, любов, що завжди зі мною…

Школа. Ще до школи я полюбила книжки! Лиш, не вміючи читати, мусіла полювати на кожного, хто міг і мав хвильку часу. Міг - бо могли не всі. Моя прибрана бабця сестра Іннокентія не могла читати через слабий зір, а наша з братом няня - Ганця Кава, переселенка з лемків, надзвичайно добра та мила жінка, - просто не вміла читати. Зато вже з першого класу я почала читати сама, пригадую щотижневу дитячу газету “Зірка” і повість з продовженям про капітана Дієго, каравелу, юнгу, моря, пригоди, - ах, як я чекала тої суботи! 

Тодішня школа була біля колгоспних ферм, за хатинкою старенької жінки Римарки. В той час школа вже не вміщала всіх учнів і ми вчились у комбінованому класі: перший і третій разом, в одній кімнаті і з тим самим вчителем. Потім молодші класи перевели у школу в Смогові, як на нас малих - то було далеко, особливо зимою в сніги. Мій брат Зеник, на два роки молодший, просто загрузав в тих снігах, ну і я  витягувала його за комір, несла портфель і, за правом старшої, покрикувала. Сніги одного року були такі, що машини і автобуси не могли проїхати і пошту возили кіньми, на санях з дзвіночками. А як бульдозерами трохи відгорнули сніг, то ми, малі, притискались до тих снігових стін, щоб розминутись з машинами. 

Писали ми в школі у зошитах перами, які вмокали в чорнило. Чорнило розводили з порошку і носили в чорнильницях. Писати мали чисто і гарно, як у прописах, але пера дерли папір, чорнило капало, робило клякси, а то вже були гріхи тяжкі та непростимі. Але якось навчилися. Школу я навіть любила, бо було ще й цікаво. Моїм першим вчителем був Філь Яків Сергійович, а ми теж були його першим класом. Він був східняк, з великої України, як тоді казали, з Полтавщини здається. Розказував і показував нам багато цікавого. Пам’ятаю, як ставив дослід з розширення пари: під колбою з водою запалив сухий спирт, вода закипіла, корок вистрілив - ось і принцип дії парової машини! Ще захоплювався малюванням і навіть сам писав картини. До того ж вчив нас співів, пришивати ґудзики і навіть вишивати. Якось на домашнє завдання було вишити маленьку серветку і я хотіла відшити узор з нашої, з жовто-синьою квіткою, але мама казала змінити кольори, бо “то наше, але сов’єти забороняють”.  Але попри заборону, мама розказала свій шкільний вірш про наш стяг: “Не забуду я ніколи, жовтий лев на синім полі!” Була школа, ми були “жовтенятами” і носили зірочки з кучерявим Володею Ульяновим, але то не було “наше”. 

А ще, вже грамотними другокласниками, ми мали посадити дерева вздовж колгоспного яру і підписати таблички з прізвищами та датою, бо - через двадцять років, за словами Хрущова, ми всі будемо жити при комунізмі! Ми тоді будемо дорослими, а наші дерева великими. То було пізньої осені, але вже наступної весни колгоспні свині погризли і розтоптали бідні деревця і ніхто більше про них й не згадував. Зато вчитель розказував нам, що при комунізмі все буде безплатно, бери-не-хочу, бо всього буде так багато. “І цукерки? - питали ми. - І цукерки!” Але наразі всі мали добре працювати, а ми добре вчитись, щоб догнати і перегнати Америку, з її загниваючим капіталізмом. 

З п’ятого класу ми переходили від одного вчителя до “всіх”. Пригадую вчительку російської мови та літератури, заодно й завуча, Гридову (Падеревську) Людмилу Леонідівну. Вона просто зачарувала мене, тоді я навіть не дуже розуміла чим, але тепер знаю, що своїм розумом та шляхетністю. Родом з Ленінграда, корінна росіянка, вона з людьми в селі говорила українською, аж не віриться! Сама гарно вбрана міська пані, в чистенькому навіть взутті, хоч щодня доїжджала з Жидачева і ходила нашими болотами, вона ніколи не погорджувала сільськими дітьми, а крім Пушкіна та Лєрмонтова ще делікатно радила, що пришиті ґудзики, навіть іншого кольору таки кращі, ніж аґрафки (шпильки), що до напастованого взуття не буде так болото чіплятися, що треба щодня митися і зуби чистити, і всяке таке. А ми тоді були вбрані так собі, хто в чім. Ще був вчитель математики Легкий Любомир, здається Антонович по-батькові, ветеран війни, вимогливий, але вмів пояснити, і відчувалося, що добрий. Ще він робив фотографії і власне дякуючи тому ми можемо бачити малих школярів та вчителів тих далеких 1960-х. З інших вчителів пригадую Степанію Адамівну, директора Іваніва Миколу Івановича, Ганну Антонівну. Також до нас присилали на практику молодих студенток, одна була красуня з сліпучо-білим волоссям, модниця на каблучках, як акторка з кіно, ніби тропічний метелик залетів у наші краї, з несподіванки ми лиш очі витріщали і знайомились з азами високої моди. 

Нашою сусідкою “з млина” була вчителька музики та співів Марчук Ольга Петрівна. Голос мала чуть не оперний і вигляд теж. Також вела домоводство і ми раз навіть борщ всім класом зварили разом. Її дочка Люба, теж виглядала, як акторка, а коли почала вчитися у Стрию, то привозила в село блиск міста, моду та нові пісні. Пам’ятаю, як на браво виспівувала зі сцени в клубі “поїзд із Варшави, спогади навіяв”, і тоді здавалось, що наше село, з неасфальтованою ще навіть головною вулицею, вже чимось причетне до життя великого і далекого світу. А в дощові дні було чути гудки поїзда з Бортник, там десь вистукував колесами правдивий поїзд Варшава-Прага, там їхали люди з іншого світу, бо кого тоді закордон пускали, але гудки тривожили уяву, а мріяти не заборониш!

Ще одною чарівною річчю з мого дитинства була бібліотека. Вона була для мене чуть не святилищем, коли нарешті добиралась болотистими вулицями до клубу, то серце завмирало зі страху, чи не закрита часом, бо бувало й таке. Але, як відкрита - то щастю не було меж! Бібліотекаркою тоді була Аделя Йосипівна і вона завжди помагала вибирати цікаві книжки. Додому йшла з новими друкованими скарбами і вони переносили в далекі, цікаві світи, де жили халіфи і падишахи, король Мацюсь, діти капітана Гранта, де бурхливими морями плили кораблі, де росли пальми та баобаби і завивали дикі собаки дінго. Так і наш новий песик отримав екзотичне ім’я Дінго. Пригадую, що Жюль Вернові “П’ятнадцятилітнього капітана” і “Дітей капітана Гранта” ми читали всі разом, батьки, особливо мама, ставали, як діти і не могли дочекатись, а що буде далі! А взагалі - то читання було родинною традицією, ще перед тим батьки читали вголос, читали вечорами, часто в польському перекладі французьких письменників, бо інших перекладів не було і ми з братом засипали стривожені долею малої Козети зі “Знедолених” Віктора Гюго, що несла темним лісом тяжке відро з водою. Книжки були позичені і тато, щоб мати свою, часто переписував їх від руки, дрібним почерком у “грубих” зошитах, зі своїми старомодними буквами “к” і “ґ”, так само старомодним синім чорнилом, бо у школі дозволялося лише фіолетове. А ще дуже малими, то пригадую, як тато збивав масло в масничці, довга і нудна робота, то садовив нас з братом на коліна і читав казки, серед них Франкові “Коли ще звірі говорили”. 

Батьки обоє любили читати, любили подорожі, хоч були дуже обмежені у тому. Тато виписував газету “Правда”, яку мама терпіти не могла за одну лиш назву, але там хоч якісь світові новини були, а також були шахматні партії і тато навіть якийсь час з кимось грав у шахи через листування. Також тато цікавився наукою взагалі і пам’ятаю, як пояснив мені, настрашеній несподіваною новиною, що Земля крутиться, чому ми не падаємо і чому наша хата, стайня і вишня на тому самому місці, що і вчора. Він взяв яблуко, запхав сірник біля якоїсь плямки і, тримаючи за хвостик, повільно крутив перед лампою яблуком і казав: “Дивись, яблуко крутиться, але сірник і плямка на тому самому місці! Тінь - то ніч, а ясний бік - до день”. Так відразу стало зрозуміло і перестало бути страшно!

Старші хати в селі були на одну кімнату з одного боку і комору з другого, переділені посередині сіньми. Стайня деколи примикала до комори, але переважно була окремо. Найстарші були ще під соломою, але вже більшість під дахівкою. У тих старовинних ще були печі на давніший спосіб, такі з коминком на стовпчиках і палилося у самій печі, а не під бляхою, як у новіших. Потім ліжко, стіл з лавками, образи на головній стіні, лавка під вікном, до стелі прикріплена жердка, на яку вішали одяг. З боку від дверей вертикальний мисник. Палили тоді дровами і вугіллям, нарубані дрова складали рівними рядами попід стіну комори. Ще на зиму хати утеплювали загатою, з кукурудзяних стовбурів чи листя, закладали так рівно з прорізами на вікна, весною то всьо розбирали, а стіни підправляли глиною і білили. Все у хатах мало своє місце і було дуже чисто, за сільськими традиціями люди вміли підтримувати лад у досить малих приміщеннях і у сім’ях, де жили часто три покоління. Нові хати будували вже з цегли, шлаку чи блоків, так звані “чвураки” - на чотири кімнати, з великими “варшавськими” вікнами і гарними зашкленими ґанками чи навіть більшими верандами.

Одягалися старші жінки у довгі спідниці і блюзки, спереду фартушок, все вже з купованих тканин, зимою носили не пальта, а щось як теплі куртки, не пригадую вже, як їх називали. Завжди носили хустки, зимою навіть кілька, були такі великі, кольору кави з молоком, їх накидали на голову і потім попід груди навхрест і ззаду зав’язули у сильні морози. Взували зимою переважно валянки, або такі перешиті з грубої тканини бурки, з кальошами від води. У теплішу погоду - шкіряні чоботи. 

Пригадую, як у тріскучі морози, певно у першому класі, мене мама взула у валянки з онучами, а для тепла наклала непряденої вовни, то всьо було завелике і як прийшлось виходити з-за парти, то валянки застряли, а ноги мої малі ноги вислизнули з них разом з  вовною. Легше було вмерти на місці!, ніж пережити таке позорище! Мама страшно потім ображалась на “невдячне сотворіння”, яке міцно воювало з валянками і вовною! 

Мужчини теж одягали зимою теплі куртки чи кожухи, ватовані сподні (штани) і валянки. На голову - шапки-вушанки з опущеними вухами. Люди багато ходили пішки чи їздили кіньми, то треба було рятуватись від морозів. Потім вже для молоді почала входити мода на пальта та чобітки і всі інші сучасніші прибамбаси, але то вже інша історія. За жінок у штанах - то мало кінець світу не наставав, з дощами, неурожаєм та іншими стихійними лихами, коли одна дівчина, що працювала на меліорації, одягла штани на роботу! Але, як до всього, поволі звикли і до цього.

Була ще дуже гарна весільна мода на народні строї, коли дівчата йшли під вінець у вишиваних блюзках, кольорових шалінових (з тонкої вовни) спідницях і вишитих корсетках. На голові - віночок з мірту з воскованими квіточками, а з вінка спадали на плечі кольорові стрічки. Женихи - то були у вже звичних убранях (костюмах). Але скоро і та традиція змінилась на білі весільні сукні та вельони. Ще якийсь час, особливо весною чи восени, дівчата ходили вечором групами, взявшись попід-руки і співали. То було певно недовго, але пригадую чарівність тих вечорів, з запахами бузку та черемхи і чистими дівочими голосами в темряві!

Зі страв, то готували борщі, капусняки, росоли (бульйони) з курки, пенцакові (з ячмінної крупи) з грибами супи, прості з картоплею і стиранкою (кусочками порваного руками і завареного тіста). Ще моя мама деколи варила кмінкову зупу з лляним тістом, яку я так ніколи і не навчилася варити, але була дуже смачна. Що я навчилася - то варити гарний червоний борщ. Секрет кольору - відварювати буряки окремо, в шкірі, потім вона легко зсувається і потерти чи порізати до майже готового борщу та відразу і лиш коротко доварити та дати настоятись. Тоді, і тільки тоді борщ буде мати той глибокий червоний колір. Ну, і як мою молоду маму навчило життя - якщо додавати лимонну кислоту, то не можна закип’ятити, бо почорніє. Хоч може тепер ніхто й не додає, але на всякий випадок. Ще варили пироги (вареники) з картоплею, сиром чи квашеною капустою, а літом з вишнями. Мама, навчена в монастирі, смажила налисники і пекла різні пляцки та пампухи. Або варила літом “ябчанку” - яблучний суп зі сметаною, подавався холодним. М’ясо, як пригадую, їли рідко, по неділях чи на свята, а так - то смальцем зі шкварками обходились. Зато на свята чи весілля, то різали свині чи телята і тоді було багато всякої смакоти: ковбаси, кишки, сальцесони, холодці, зайці (запечений м’ясний фарш), шницлі (котлети). Холодильників тоді не було, то різали в холодну пору, а що Зимовий  Микола - храмовий празник, припадав на грудень, а за тим йшли Різдв’яні свята, Старий Новий рік, Йордан - то якраз все зберігалось в неопаленій коморі. Ще на Великодні свята теж різали свині і вудили (коптили) шинки та ковбаси. А що у страстний (перед Ведикоднем) тиждень був строгий піст, то зімліти можна було від тих запахів вудженини! Також пекли на свята багато всякої смакоти: маківники, медівники, перекладані пляцки, пампухи, ну і традиційна кутя, а на Великдень - то обов’язкові паски і баби, такі круглі хліби з білої муки, лиш баби в додатку - то ще й були солодкі і з родзинками (ізюмом). 

Святилися паски (а точніше - то набір великодних страв) спочатку по хатах, священик заходив з дяком і паламаром до кожної хати і читав молитву та кропив свяченою водою, але потім то відмінили і люди приходили в суботу пополудні під церкву. Тоді вже до Млиниської парафії належало аж чотири села: крім Млиниськ, ще Смогів, Журавків та Голешів. І коли люди приходили з кошиками та ставали рядами коло церкви, всі гарно вбрані, кошики прикриті вишиваними рушниками та заквітчані миртов чи бушпаном, наверху писанки та крашанки - було на що подивитись! Пригадую, що рідко коли тато був таким веселим та щасливим, як після освячення пасок! Високий, в чорній реверенді, поважно йшов стежкою з церкви, з кимось розмовляючи, а у всьому, у рухах, поставі, у блиску очей - сама радість!

Хліб нащодень вже вдома не пекли, а купували в магазині. Останнього року за Хрущова з хлібом були проблеми, привозили рідше і мало. Лиш хлібовоз в’їжджав в село, діти з криком сповіщали: “Хліб!” - і люди займали довгу чергу. Деколи навіть булки привозили. Також був час, що у школі колгосп видавав дітям безплатно сніданки: парене молоко і булочки, то все так смачно пахло! Нам з братом певно не належалось, як дітям не колгоспників, але давали. Також не пригадую, щоб вчителі нас переслідували чи принижували через татову професію. Офіційно всім дітям не дозволяли ходити до церкви і особливо проблемними були великодні гаївки. У школі попереджали, щоб не йти і ніби з колгоспної контори, що якраз навпроти церкви, мали слідити і записувати порушників. В разі чого - було оправдання, що прийшли до мене, просто так, побавитись. Гаївки таки водили, то були незвичайні пісні, які ніколи більше в інші дні не співалися. Одна з них була особливо цікавою: дівчата тримались попарно через хустинку за руки, задня пара пробігала попід тунелем рук і ставала спереду, і так навколо церкви. При цьому співали:

Летить ворон з чужих сторон                                                                        Та й кряче, тай кряче,                                                                                        Ходить милий попід вікна                                                                                  Та й плаче, та й плаче.

Пусти мене моя мила                                                                                    До хати, до хати,                                                                                             Щось ти маю моя мила                                                                              Сказати, сказати.

Я бим тебе мій миленький                                                                               Пустила, пустила.                                                                                           Та не маю на всю нічку                                                                             Світила, світила. 

Ой не треба моя мила                                                                                 Світила, світила,                                                                                     Пересвітим цілу нічку                                                                                  Очима, очима.

Подаю цю чудову пісню, як запам’яталась мені і не знаю, чи була вона популярна у інших селах, бо ніколи її більше ніде не чула. Може вона є єдиною в своїм роді і автентичною лиш для Млиниськ? 

Ще одна, теж незвичайна, була про “Жінку”. Ходили двома колами, менше всередині більшого, у протилежних напрямках, і одне коло переспівувалось з іншим:

- Хто видав, хто чував                                                                              Нашу жінку на торзі?

- А ми єї виділи,                                                                                         Самі свої продали!

А ми вам сира дам,                                                                                    Свою жінку викупим!

А ми сир із’їмо,                                                                                           А вам жінку не дамо. 

І так по черзі пропонували всякі страви: паску, ковбасу, горілку, аж до яєць. А там, я вже добре не пригадую, але якось так: “А ми яйця підкотили, свою жінку визволили”, - і тоді всі мали розбігатися і теж не пригадую, хто кого мав ловити, але чогось всі втікали. Яка щирість: “Самі свої продали!” Певно гаївка прийшла ще з часів татарських набігів. А слово гаївка - то теж ще з давніх-предавніх, дохристянських часів, коли весною молодь мала забави у гаях. Ще були про Подоляночку, що “сім літ не вмивалась, бо води не мала”, мабуть так само з тяжких невольничих часів. 

Серед сільських традицій та повір’їв, то теж було багато ритуалів, як захиститись від уроків (злих очей) та різних болячок. Найпростіше - то було мати щось червоне на собі, хоч стрічку, ружу чи волічку (нитку) на зап’ясті, навіть коровам на роги чіпляли кусок червоної тканини. Також “зливали віск” і дивились на узор, щоб зрозуміти причину болячки. Ще один простий спосіб: запалювати сірники і кидати у склянку з водою, рахуючи взад і зі словом “не”: “Не десять, не дев’ять, не вісім, не сім і тд.”. Збирали спеціальне зілля, що мало магічну силу, як розхідник та чортополох, святили в церкві на Івана, чи на на Першої Матки, потім ним підкурювали слабих в хаті і навіть худобу в стайні. Я росла хоровита, то була добре знайома з народними методами. Також мама мала свій власний спосіб відвертати град - треба було скоро винести надвір і положити навхрест кочергу та хлібну лопату, вони просили в неба змилування, щоб мати що в піч саджати. Коли люди хвалили когось чи щось, то так злегка спльовували набік, щоб не вректи, то належало до добрих манер. 

Окремо варто згадати за весілля та ритуали, з ним зв’язані. Найчастіше весілля справляли восени і у великі м’ясниці, тобто якраз після Різдв’яних свят. Зазначу - “м’ясниці”, а не “масниці” чи “масляниці”, таких слів не знали і не вживали. М’ясниці - бо після короткого передріздв’яного і перед довгим великодним було дозволено їсти м’ясо. А для весіль то був найзручніший час, бо польові роботи завершені, урожай зібрано, та і м’ясні страви, яких завжди готували багато, добре зберігалися у холодну пору року.

Перед весіллям молода пара з старостами чи з кимось з родини з обох сторін ішли на приборство до священка “подавати на оповіди”. Оповіди потім зачитувалися в неділю у церкві на протязі трьох тижнів і закінчувались обов’язковим: “Хто би знав про якісь перешкоди, прошу подати до уряду парафіяльного”. Ще під-час записування на оповіді, як пригадую, мій батько ретельно перевір’яв по книгах записів, чи поміж майбутнім подружжям нема близької спорідненості, як от двоюрідні брат і сестра. Раз щось таке було і тоді, здається, подавали на дозвіл до єпископа. Але в селі і без того знали, наскільки хто з ким споріднений. 

Десь тиждень перед весіллям обоє наречених, чи як казали, молодих, ходили по селі просити на весілля. Він з першим дружбою, вона з першою дружкою. Заходили в хату, поважно кланялись в пояс і тоді підходили до кожного в хаті, перше молода, брали за руку і: “Просять вас тато і мама, і я вас прошу, бисти прийшли до нас на весілля!” За нею повторяла дружка, тільки вже від імені родини і самої молодої. Починали з найстарших і закінчували найменшою дитиною, нікого не можна було оминути. Старших цілували в руку, дітей - в обличчя. Нас, як родину св’ященика, просили більше ритуально, нам з братом то страшенно подобалось, хоч ми трохи ніяковіли від уваги таких гарних дорослих дівчат і хлопців. Вже дорослою дівчиною я була на декількох весіллях і навіть один раз першою дружкою у Люби Марчукової. Бути запрошеною в дружки чи дружби - то було почесно! Молода з дружкою були заквітчані букетиками мірти на голові, молода з правого боку, дружка - з лівого. Потім, вже на весіллі, дружки приколювали маленькі букетики на одяг всім гостям, одруженим - з правого боку, неодруженим - з лівого. 

Вбрані молода і дружка були переважно в українські строї, вишивані блюзки і шалінові спідниці мали певно всі свої, а от корсетки - то вже часто зичили. Ті надзвичайно гарні, з чорного бархату і прикрашені вишивками та пацьорками безрукавки - то все було ще з давніших часів, техніка їх виготовлення була ще передвоєнна і на той час вже забута. Ще вишивали хрестиком, навіть я підлітком вишила собі на канікулах блузку, а от корсетки ні, того вже не вміли. На голові молода мала вінок зі свіжої мірти з квіточками та довгими стрічками і розпущене по плечах волосся. Розпускати волосся дівчата могли лиш тоді і ще, якби хтось з батьків помер, ніколи інше.

Саме дійство весілля починалося з “Вінка”, тобто плетення вінка і пригощання. Приходили переважно старші жінки, плели малий міртовий віночок для молодої і більший з барвінку (чи щось типу гірлянди) на стіну. Мірти вирощували вдома, у вазонках, а барвінок можна було навіть зимою з-під снігу дістати, він вічнозелений. Певно тому мав таке ритуальне значення, як символ міцності подружжя, доброго здоров’я та довголіття. Ще пекли весільний хліб - коровай і ввечері прикрашали барвінком та всякими блискітками. Співали сумних пісень, про дякування мамі і татові за виховання, і прощання з ними. Пригадую тепер лиш уривок:

Дякую ти, моя матко, щос чесала косу гладко,                                     Тепер не будеш, тепер не будеш.

До молодого перед весіллям дружки відносили чи навіть відвозили в інше село сорочку від нареченої, так мало бути. В день весілля молодий з цілим весільним супроводом мав прийти чи приїхати до молодої. На її брамі хлопці з села плели з хвойних гілок “браму” і брали від молодого викуп за неї. Потім підходили до хати і молода мала вийти з хлібом і запросити молодого з гостями. Але не зразу. Вигадували різні веселі штуки. На моєму, пригадую, Іван Вовчак начепив на голову якусь стару фіранку, вклав в рота пластинку картоплі з прорізаними “зубами” і так вийшов до гостей молодого. Навіть при всій повазі до ситауції годі було стриматись від сміху. Аж на третій раз виходила молода і запрошувала до хати. Там молоді просили в батьків благословення і тоді вже з об’єднаними гостями йшли до церкви брати шлюб. Молодята ще йшли окремо, його супроводжували дружки молодої, її дружби. Все село знало, що йде весілля, найбільше мені пригадалась ця пісня:

Жито, мамцю, жито, мамцю, жито не ячмінка,                                           Як дівчину не любити, коли українка!

Очерет, осока, чорні брови в козака,                                                             На то мати родила, щоб дівчина любила!

Жито, мамцю, жито, мамцю, жито не полова,                                            Як дівчину не любити, коли чорноброва! 

Очерет, осока, чорні брови в козака,                                                           На то мати родила, щоб дівчина любила!

Жито, мамцю, жито, мамцю, жито не пшениця,                                        Як дівчину не любити, коли білолиця!

Очерет, осока, чорні брови в козака,                                                           На то мати родила, щоб дівчина любила!

Приспів за “очерет, осока” (який мені чувся чомусь завжди як “гусака”) звучав маршово, гучно бив бубен, тонко виспівували скрипки і навіть деколи дзвеніли цимбали. Було урочисто, голосно, весело - весілля!

У церкві серед обряду було накладання корон на голови молодим, що було не так легко при прикрашеній віночком чи вельоном голівці молодої, і їх притримували дружби та дружки. Молода після шлюбу залишала свій букет перед образом Матінки Божої, біля церкви роздавала цукерки та солодощі всім дітям, які прибігали подивитсь, і тоді весільні гості йшли на гостину до молодої. Столи ломилися від вареного і печеного, не обходилось й без горілки, хоч пили переважно вміру, для доброго гумору. Хоч бувало, що й до бійок десь між хлопцями доходило, ніхто не святий! Частування йшло впереміжку зі співом та танцями, ще молодим співали: “Ой гірка горілка, не будемо пити, просим молодого (чи молодої) та й підсолодити! Гірко, гірко, гірко!” Молоді, трохи повагавшись для пристойності, мали поцілуватись. То певно походило ще з тих часів, коли молодята мало знались перед весіллям, щоб хто-зна. Так забавлялись далеко поза північ і вже тоді молода пара з гостями лиш молодого йшли до його хати. Там знову сідали за столи, їли-пили-танцювали, а тоді надходив час “завивати” молоду, тобто знімати вельон і завивати голову у хустку. Молодому клали на коліна подушку, на неї садовили молоду і мама молодого мала зняти вінок чи вельон, молодий пов’язати голову вже своєї жінки хустиною. Хустка в мої часи (на початку 1970-х) мала бути шалінова з парчою, біла в червоні ружі. Молода мала не відразу погоджуватись на хустку, а до двох чи трьох разів скидати і аж потім змиритись, щоб показати, що вона й не дуже то хоче прощатись з дівуванням, але нема ради. Молодий чи його мама мали підіпхати ще гроші під хустку, як викуп. Також дарували дарунки, молодий братові чи сестрі молодої, а вона всій його родині. Ну і кожен гість не йшов з порожніми руками, а з подарунком, на деяких весіллях викликали на “перепій” - кожному індивідуально грала музика, підносили келишок горілки, гість дарував подарунок чи гроші і тоді короткий танець з дружбою чи дружкою. Хоч звичаї мінялись, деколи просто дарували відразу з приходом. 

І взагалі, село мало свої життєві правила і добрі манери, люди знали, що пасує (належиться) робити, а що ні. Один раз, після закінчення школи, я ходила з дівчатами колядувати (чи може щедрувати), то дуже слідили, щоб чию хату не минути, бо то була б образа для господарів. А коли від хати недавно хто помер, то одна дівчина йшла наперед питати, чи можна колядувати, бо звичайно то був час жалоби. Також люди віталися між собою на вулиці, мужчини піднімали кашкета чи капелюха в знак поваги, діти мали вітатися першими. Ще старших людей діти цілували в руку, а ті їх у чоло у відповідь, але не всіх, а лиш близьких. Коли я йшла до склепу чи мама посилила у яких справах, то після привітання все мене щось питали: “А куди йдеш, а чия то така гарна дівчинка, а хто тобі таку сукеночку пошив?”- і всяке таке, я сильно встидалась, але було приємно! Особливо добре на “пасує-непасує” знались наші сусідки Маруся і Стефка Скульські, чи дякові, як казали, бо їхній тато був дяком. 

Мої батьки, як і всі у селі, ще мали город, корову з телятами, свині, гуси, качки, кури. Багато нам в тому допамагали люди з села: весною посадити, потім з сінокосами, потім копати картоплю. Приходили цілими групами, робилося жваво і з жартами, потім мама чимось пригощала. Також пригадую толоку на скубання гусей, тобто з живих гусей скубали пір’я і потім то пір’я “дерли”, щоб не було твердим. То була довга і марудна робота, як для одної людини, але разом ішло швидко і весело. Крім таких спільних сезонних робіт, було кілька знайомих, які приходили часто і завжди чимось допомагали. Як я вже згадувала Ганцю Каву, вона нас з братом “вибавила”, крім того, хоч мала проблеми з рукою і ногою, все чимось допомагала, як от весною бульбу перебирати чи фасолю теребити (чистити від стручків). Ще нашими близькими знайомими і помічнницями були сестри Кася і Павлінка Гладьо. Пригадую їхню гарну чистеньку хату, яку самі спромоглися побудувати, прикрашену вишивками та обсаджену квітами. Ще до них приїхав був жити старший чоловік з родини, на прізвище був Подоляк, імені, на жаль, не пригадую, то він приходив нам хоч ріщя (дрібних гілок) нарубати для печі, і при тім робив з дерева різні гарні речі, як от колотушку на квасне молоко. Люди, що приходили на приборство по справах, ще й приносили розповіді про свої й чужі пригоди і нам з братом було страшенно цікаво слухати.

Говорили в селі сільською українською, а в школі нас вчили літературної мови. У сільській вимові вживалося закінчення на “сі”: вчитисі, народитисі, вженитисі, а також “єм” і “м” у минулих часах чоловічого та жіночого роду: “виорав’єм город, підкував’єм конє, скосив’єм траву”, та “зварилам зупу, вишилам рушник, підгорнулам бульбу”. І загальне “сти” і “смо” у множині: “Дести були? - Та ходили’смо до склепу (магазину)”. “Щости робили? - Перебиралисмо бульбу”. Деколи замість частки “це” говорили “се”. Вживалося слово “ади” для початку розмови та виразу здивування: “Ади, йно видоїлам корову, вийшлам зі стайні, а ту шось ми сі привиділо. Адимсі напудила”. Також закінчення імеників жіночого та середнього роду в орудному відмінку звучали на -ов, -ев, єм: долинов, водов, школов, свинев, телєм, котєм. У школі на таке дивились зверхньо та зневажливо. Ще були переселенці з різних прикордонних територій тодішньої Польщі, а насправді старовинних українських територій, і вони теж відрізнялися акцентом та вимовою. У школі їхніх дітей за таке висміювали, як і взагалі висміювали все старе, типу: “То твоя бабця так говорить”. Ніхто не пояснював тоді, що діалект - така сама повноцінна мова, лиш діалект одної міцевості стає літературною мовою, щоб об’єднати країну, а решта мають місцеве значення. Мова кожного села завжди хоч трошки, та відрізнається від сусіднього. У сусідньому Голешеві старші люди вимовляли пом’якшене “л”: ходилям, взєлям, зварилям. А ще кажуть - діалект стає мовою, коли за ним стоять зброя та гроші. І хтось великий та талановитий, як наш Шевченко, що возвеличив просту селянську мову і підняв її до рівня літературної. І багато-багато інших поетів та письменників. Як українська мова вижила взагалі - є дійсно чудом, і вижила насамперед завдяки тому чистому джерелу сільської вимови та великій посвяті інтелігенції. Коли хлопці приїжджали додому з армії, а служити їх закидали майже завжди у далекі російськомовні краї (мій брат Зеновій, наприклад, служив на Забайкаллі) і починали закидати “по-руски”, то таке “штокання и какання” завжди в селі висміювалось.

Пригадались сільські прислів’я: 

“Нема риби без кости, нема людини без злости”, 

“Кожда рука до себе крива”, 

“Своя сорочка найближча до тіла”, 

“Відкладений лиш сир добрий”, 

“Очам страшно, а руки все зроблять”, 

“Не кажи гоп, поки не перескочиш”, 

“З великої хмари - малий дощ”, 

“На похиле дерево всі кози скачуть”,

“Заліз хробак у хрін та й думає, що там добре”,

“Тягнули медведя до меду за вуха, а як закушав - то тягнули назад, аж хвіст відірвали”.

Такі мої спогади, пишу їх з радістю та хвилюванням, щоби записати якнайдокладніше, не перепутати, згадати те, що можливо буде цікаве і старшим, і молодим, що прийдуть після нас, бо то наше рідне, наша колиска,  наше коріння. А молодь вже буде продовжувати писати історію села. Багатьох людей вже, на жаль, не пригадую по прізвищах, але пригадую в цілому ту доброзичливу атмосферу, що нас, малими, в селі оточувала. Хоч ми жили ніби окремо, але були частиною села, і навіть зараз, по довгих-довгих роках і далеких відстанях, воно пригадується з радістю і сумом. Сумом - бо все проходить, а радістю - бо було. Вже тоді я відчувала і ніби знала, що буду бачити інші краї, так і сталося, але та частина життя, моє дитинство і село Млиниська лежать схованими в уявній шкатулочці спогадів, завинуті у вишивану серветку та пересипані сухими квітами васильку, ружі та полину…

Спогади-роздуми Стадника Василя про Млиниська

В кожному селі є прізвища по яких можна сказати, що людина походить з того чи іншого села. Наприклад, в селі Бережниця багато мешканців з прізвищами Зварич, Басараб. В селі Смогів- Бобак, Юхман, Яремків. В селі Млиниська теж багато прізвищ по яких можна сказати, що людина походить з цього села. Є багато родин котрі носять однакові прізвища. Вони можуть походити з великих - багатодітних родин або бути родичами в четвертому або п’ятому поколінні.

Прізвища котрі найбільше зустрічаються в селі Млиниська: Андрейків, Бовдур, Геренда, Гутник, Дяків, Капраль, Кулик, Опока, Пеняк, Свередюк, Семків, Скульський. Проходить час, одні прізвища зникають, а появляються інші. В пам’яті залишився спогад про родину Бойко.

На прикінці 19ст. одружилися Бойко Онисим і Олеськів Гелена. В подружньому житті в них  народилося десять дітей: чотири сина і шість доньок. Деякі з них померли  ще в малому віці. Відомо про життя близнюків – Івана та Миколи, Антона, Анни, Катерини і Теклі. Приблизно в 1921-23рр. Шукаючи кращого життя сестри Анна і Катерина поїхали у Францію, де з часом одружилися і створили свої родини. Катерина ніколи незабувала про свій край і все життя підтримувала зв’язок з родиною в Млиниськах. Нелегкою була доля інших. Коротке але бойове життя було у Миколи. Був учасником  І світової війни в славному корпусі Січових Стрільців. Після закінчення війни залишився у складі корпусу Українських Січових Стрільців, брав участь у боротьбі за Українську Народну Республіку, учасник походу на м.Київ. При невідомих обставинах потрапив у полон до поляків.Повернувшись з полону одружився з Анною Цимбалюк. Виховали троє дітей (Йосип, Анастасія, Іван). Родина пережила тяжкі роки при перших «совітах», а коли край окупували німці забрали Настю до Німеччини. Там працювала у бавара (фермера), дояла корови, робила різну роботу по господарстві.

Територію Німеччини де була Анастасія зайняли американці. Німеччина капітулювала. Багато українців котрі працювали на німців вирішили повернутись додому. Повернення було тяжке і страшне через «совєтскі» фільтраційні табори. Ці табори встановлювали свою владу. Патріотично настроєна молодь нехотіла миритися з окупантами і йшла в ліси, в підпілля, багато пробивалось на Волинь в ряди УПА. Так і брат Анастасії Іван йшов на Волинь. По дорозі був захоплений НКВД , так як ще не був призивного віку то його відправили на Донбас в шахти. Через декілька років повернувся в село де вже була радянська влада і колгоспи. У Івана Бойка народилося дві доньки (Софія і Анна). На час німецької окупації Софія вже була одружена і мала маленьку доньку Ольгу. Анна була ще неодружена і її так як двоюрідну сестру Анастасію забрали до Німеччини. Звідти до Америки. Анна постійно підтримувала зв’язки з родиною, допомагала чим могла. Коли Україна 1991р. стала Незалежною почала приїзджати до Млиниськ частіше. Приїздила до старшої доньки сестри Софії  Ольги. Останій раз коли приїхала до Млиниськ так і залишилася у племінниці Ольги  де і прожила решту свого життя. Не хотіла помирати на чужині .

В даний час в селі Млиниська родин з прізвищами Бойко немає.Нащадки цього роду проживають в селі Млиниська, Жидачеві, Києві.

Сусідами родини Бойко була славна  сім’я Дорончук. В селі  старші люди добре памятають Степана Дорончука і його рідну сестру Ганну Дорончук , в шлюбі Колос.

Степан Дорончук  на псевдо «Жилізний», був членом УПА, починав свій бойовий шлях ще на Волині. Потім воював з «совітами» на території нашого району. Потрапив на облаву НКВД , відстрілювався і був вбитий недалеко Млиниського лісу. Енкаведисти привезли його в село і кинули під стіну сільської ради. Так його тіло пролежало цілий день, а вночі хлопці з  села викрали тіло і таємно поховали на старому цвинтарі біля церкви.

 Це попередня версія розділу " Спогади", є ще фото. Зауваження та пропозиції беруться до уваги! Дякую за розуміння!